– Я, Раю, – каже він жінці, котра сидить на порозі дому, жінці–будівниці, – втомлений і хворий. У мене, Раю, вже немає сили з тобою змагатися.
– Ти як дитина, Вадиме, – строго каже жінка. – Дивися, сиве волосся вже пробивається, чи ж не пора стати дорослим?
– Пора, Раю, – каже він, стомлено сідаючи на ганок побіч жінки. – Мені вже й справді скоро прийде пора…
– Не мели дурниць! – гостро відказує жінка. – Менше б шлявся!..
– Будь певна, Раю, – тихо й сумно проказав батько. – Коли піду втретє, то вже не повернуся…
Розділ четвертий
ПРОЛІСКИ
Шістнадцять років
Цей розділ короткий, бо в тому році в мене жодної історії не склалося. В ньому були тільки деякі події, а ще мої мрії й марення. Річ у тім, що того року я пережив першу атаку ревматизму, що дало мені ускладнення на серце. Терпіти не можу балачок про хвороби, але та напасть приклеїла мене до ліжка на півроку. Температура в мене не спадала, але голова була ясна. Днями й вечорами я читав – книги мені пакунками приносив із фабричної бібліотеки батько. Він перестав відвідувати танцювально–вокальний ансамбль (на велике задоволення матері) і якось одразу постарів. Навіть розмови його зі мною стали апатичні й нецікаві. Але до мене заходив частенько і часто біля мене мовчки сидів. Я в цей час не відривався від книжки, але мені була приємна його присутність. Кілька разів за цей рік він лягав у лікарню, і тоді наша хата порожніла й ставала глухою. Мати розривалася між роботою, доглядом за мною й біганням у лікарню, але це на шкоду їй не йшло. Навпаки, ніби помолодшала, погарнішала, адже все тепер у домі улягало її волі. Я страждав од батькової відсутності подвійно; одне, що скучав, а друге, ніхто мені не приносив книжок.
– І не треба тобі ніяких книг, – безапеляційно казала мати, – тільки очі псуєш.
Але очі в мене вже були зіпсуті. Світ на відстані став мені каламутний і розмитий, а двадцятип'ятиватна лампочка різала очі. Але мати й не подумала замінити лампочку на потужнішу; батько тепер заробляв мало, від підробітків відмовився, а її зарплатня на пошті була мізерна. Отож цілими днями я сидів у хаті сам, коли не було батька, то й без книжок, і мені тільки й залишалося, що пильно готувати уроки, а у вільний час загортатись у ковдру і дивитись у вікно. Уроки мені приносив Владек Шарий, бо й жив він од мене найближче – більшість із нашого класу були жителями Мальованки та Корбутівки, місця од моєї хати віддалені. Владек приходив перед школою (ми все ще були на другій зміні) і тільки інколи ввечері. Раніше між нами було щось на зразок змагання, бо ми тільки двоє в класі вчилися відмінно. Мене цей хлопець навіть дратував. Завжди ошатний, з бездоганною стрілкою на шерстяних штанях (всі ми носили штани кортові), в оксамитній у смужечку бо бочці, з білою сорочкою під тією бобочкою, тобто біля шиї випускався білий комір, з чубом, охайно зачесаним назад, – мав вигляд маминого пестунчика. Був гарний якоюсь холодною вродою і так само, як я, страшенно любив читати. Вранці він єдиний із нас відвідував музичну школу, і я знав, що в нього вдома є фортепіано. Це мене заворожувало, бо то був світ для мене заказаний. Уявляв цього хлопця у старовинній, з високими стелями кімнаті, покритій чудовими ліпленнями за гарним старовинним інструментом, бачив його білі довгопалі руки, які вільно ходили по білих і чорних клавішах; уявляв, як надихається його гарне обличчя: трохи горбоносе, довгообразе, з маленькими шляхетними вустами; очі у Владека – барви криги, яку щороку витягували на лід кригозаготовлювачі – все це було щось зі світу казки. Чи не тому я попросив батька, щоб провів мені в кімнату радіо і, загорнувшись у ковдру, слухав музику й літературні передачі. Слухаючи музику, уявляв залиті сонцем луги, огріту промінням воду і чув прозорий хлюпіт струмків, котрі витікали з джерел. Бачив лісові стежки, на які загиналася трава, бачив поля, квіти й чув дзвін жайворонка; вдихав у груди запах чебрецю й м'яти. У мене, очевидно, був непоганий музичний слух, бо я запам'ятовував з музики цілі шматки і якось, коли заговорили із Владеком про музику, я непомалу вразив його своєю музичною ерудицією. Але я мав і якийсь музичний гандж: міг прослухати в собі цілі музичні партії, але коли хотів їх відтворити, мелодія ніби кудись зникала, тобто я був ніби німий, але не глухий.
Отак непомітно й просто я здобув собі приятеля і виявив кілька дивовижних для себе речей. Владек і справді був із старої інтелігентської родини, але мати його працювала касиркою, тобто Владек, як і я, жив бідно. Фортепіано їм дісталося ще від діда й баби, але жили вони в тісній однокімнатній квартирі звичайної міської коробки. Батька у Владека не було, а на мої розпити про нього відповідати він не захотів. Більше того, Владек, як і я, не мав жодного приятеля, а з вуличними хлопцями, як і я. не знався. Отже, цей красень, розумний, талановитий, розвинений, був так само, як і я, самотній, і це мене раптом переповнило зворушенням. Чудні речі можуть відбуватись у світі: ми вчились із Владеком поруч вісім років і не помічали один одного. Не помічали нашої схожості та спільних зацікавлень – були ніби у скляні кулі загнані. Зрештою, до мене Владек почав приходити не зі своєї ініціативи, а з обов'язку. Мій батько пішов у школу і попросив, щоб приносили мені шкільні завдання, оповівши про мою хворобу. Наша класна керівниця скликала збори й постановила, щоб клас не покидав мене в біді. До мене однокласники завалилися після того ледве не всі на чолі з класною керівницею, був з усіма і Владек Шарий. Наступного разу прийшло до мене однокласників удвоє менше, а третього – всього три. Однак завжди з ними був Владек. Згодом приходив тільки він, а ще навідувалася часом Олена Артамонівна, моя вчителька математики. Та вона була доросла, і ми з нею небагато про що могли розмовляти. Але я любив, коли вони в блідому світлі двадцятип'ятиватівки балакали з матір'ю про те, як варити варення, про консервацію грибів, соління огірків та капусти і всілякі такі домашні речі. Слухав спокійний грудний голос Олени Артамонівни, і мені пахло полуницями, свіжою капустою, коли в хаті йде шаткування, смаком капустяних храпанів – пахло затишним домом.