Батько й досі вів себе сторожно. Озирався і на цій вулиці, де не було дерев, а тільки електричні стовпи, ховатись мені було важче. Тому я відпустив його на більшу відстань, а сам, вирвавшись з‑за стовпа, на найбільшій швидкості перебігав до стовпа сусіднього. Це мене трохи й зігрівало, але й засікти мене було легше. На схилі гори, по якому треба було спускатися до мосту, ліхтарів не було, не було й стовпів, тільки горбки, і я мусив падати в сніг, ховаючись за ті горбки, батько й тут озирався. Він спустився до мосту, і я побачив його високу замислену і, здається, печальну постать, яка рухалася вздовж дерев'яного перила. Я на міст не пішов, бо конче потрапив би на очі Рочіня, а майнув під міст, де вирішив перебратися через лід. Але мене чекала несподіванка: течія підмила неміцну кригу, і я провалився, набравши у валянці крижаної води. Ноги мені обпекло різким холодом, я вискочив на лід, але знову провалився. Річка була неглибока, не сягала й колін, але й цього було досить. Нарешті я вискочив на твердий лід і помчав щосили додому – згоден уже був наштовхнутися й на батька. Але ніде його не побачив, батько зник, ніби й не було його. Тоді я упевнився, що він уже вдома, і загрюкав щосили обома кулаками в двері. На ганок вискочила перелякана мати.
– Батько вдома? – спитав навпрямець.
– Ні, – прошепотіла вона. – Що сталося?
– Я в річці провалився! Дай мені перевдягтися, і я побіжу!
– Нікуди ти не побіжиш! – мати схопила мене за руку і втягла в хату.
Мої валянці обледеніли, мати шпурнула мною на стілець і миттю стягла з мене мокре взуття. Мокрі онучі тонкими млинцями попадали на підлогу, штани також були мокрі – нижче колін. Я скинув їх, і мати погнала мене в ліжко.
– Ну, чого гарячкуєш, – сказав невдоволено. – Я б його ще наздогнав.
– Хай під ним земля западеться, – з серцем сказала мати. – Бігом у ліжко – зараз я тебе розітру…
Але я не поспішав. Не поспішав, бо якось більно чи солодко мені стало: ніколи ще мати так біля мене не упадала. Повільно рушив у свою кімнату, а за мить туди примчала з якоюсь спиртовою настойкою мати і почала натирати мої ноги сухою жорсткою рукою. Настій пряно запах, очевидно, в спирту мочився який цілющий корінь, який настояти їй порадила Марина Карпівна – знавець усього навколишнього зілля; я подумав, що батько йде зараз по засніженій порожній дорозі й тихо підсміюється, адже цього разу мене перехитрував, заплутав сліди й може спокійнісінько повертатись у місце свого нового схову – ніхто ніколи тепер про нього не довідається.
Мати закутала мої ноги у вовняну ковдру, притягла ковдру свою, а зверху накинула ще й кожуха, і я визирав з купи бебехів, як звіреня з нори.
– Даремно не дозволила мені за ним піти, – сказав я для годиться, бо вже навряд чи й зміг би кудись іти. – Обов'язково його б вислідив.
– Він що, підходив до нашого дому? – спитала ніби й байдуже мати.
– Пішов через міст, а я тудою піти побоявся. Там той Рочінь, – сказав.
– Через це тебе й понесло через річку?
– Еге ж, бо як же інакше? А там вода підмила кригу. Ще сьогодні вранці я там переходив.
– Бідний, бідний мій хлопчику, – захитала головою мати й подивилася на мене таким поглядом, що мені аж незручно стало. – Це я винувата, – сказала вона, і сльози виступили в неї на очах.
Але я й досі був ще збуджений. Ще й досі ніби йшов услід за батьком, руки й ноги в мене тремтіли від збудження, а може, від того, що нагрівалися.
– Не треба було тобі за ним стежити, – сказала зморено мати. – Я й так знаю, куди він прибився.
– А я хотів перевірити! – гаряче промовив я.
– Не треба нічого перевіряти. Я навіть знаю будинок, де та задрипа живе…
У мене вже трусився язик, і зуби почали вицокувати.
– Завтра туди піду, – сказав я, намагаючись втримати дрож.
– Нікуди ти завтра не підеш, – так само смутно сказала мати. – Не будемо, синку, перед ним принижуватися…
Це було щось нове, і я навіть тремтіти перестав.
– Але ж це ти посилала мене його забрати? – спитав здивовано.
– Послала, а тепер каюся, – покірливо мовила мати і змахнула з ока сльозину.
– Це через те, що я провалився? – поставив супроти неї здивовані очі.
– Не тільки через те, – сказала мати. – Є в мене причини.
Тоді я не стримався й таки зацокотів зубами. Мати кинула на мене зляканий погляд і миттю зірвалася на ноги.
– Я тобі зараз молока гарячого дам!
– Укрий мене чимось іще, – попросив я неслухняними вустами.
Побігла й притягла своє пальто. Воно важко впало на мене – я був уже похований під величезною купою ковдр та одежі. Але тепліше мені не стало. Мати побігла гріти молоко, а я вирішив узяти себе в руки. Зціпив кулаки, стиснув зуби, міцно заплющився, напружив усе тіло – трем і справді почав стихати.
Хвилин через п'ять прибігла мати й напоїла мене гарячим молоком з медом та маслом. Я пив ту солодку суміш і відчував, як тепла рідина розходиться по холодних кишках. Тремтіти я перестав, натомість тіло моє почало наливатися жаром. Але я й досі був збуджений. Дивну маю вдачу: коли взявся за якесь діло, маю конче довести його до кінця. Може, не варто було мені повертатися додому, може, треба було побігти під Чуднівську – напевне б його наздогнав. Він, здається, свідомо мене обдурив, обвів довкола пальця, мов якогось дурника, а може, мати має рацію, коли каже про нього погано. Може, й справді немає йому ніякого діла ні до матері, ні до мене, ні дому нашого, може, світ із цвітом – це тільки химери невдахи, якого постійно гризе думка, що з нього могло б у цьому житті вийти щось більше, ніж є. Може, сиві вогники в батькових очах і є оте невдоволення невдахи, яке ні до чого людину не спонукає, але ближнім існування псує? Коли так, не треба його зупиняти, хай покине наш дім і спробує влаштувати собі життя нове, адже ми – свідки його невлаштованості та невдачливості.
Це вперше я думав так погано про батька, а пустив ці думки в себе тільки тому, що не вірив у них. Хотів відгородитися від нього, адже сьогодні місії своєї я не виконав. Не простежив до кінця його шляху, а натомість опинився під грудою ковдр та одежі, яка починала вже й душити мене. Мати в цей час вийшла, і я покликав її, бо мені вже пекло. Вскочила перелякано і зняла з мене пальто й кожуха. Трохи полегшало.