Але мати не дала мені передивитися ті обличчя. Рипнули двері, і вона зайшла до мене, трохи винувата й зігнута, з тими‑таки покірними засльозеними очима – прийшла й сіла на стільця біля ліжка.
– Бачиш, – сказала вона, – сьогодні в нього особливий день. Сьогодні він став вільний од свого боргу. Тепер ми йому непотрібні, отож він і дня не став чекати…
Щось таке чудне вона говорить, щось таке штучно намислене – не розумію її мови.
– Бачиш, – уперто пояснює вона, – це тільки я така дурна, що тримала його безгрошівного, тягла лямку, зі шкури вилазила, щоб він міг оплатити свою глупоту.
– Навіщо таке говорити, мамо? – питаю я, бо її резонів сприйняти не можу. Блідо світить двадцятип'ятиватна лампочка, від того нікчемного світла материне обличчя старе й недобре, а за вікном січе снігова хуга.
– Знайшов дурну, яка терпіла всі його коники, – вперто продовжує мати. – Бо та, до якої він пішов, його коників не терпіла б. Та й непотрібний він їй був, коли в нього вітер у кишенях гуляв. Отож він і дня не чекав, звільнився від боргу і відразу ж про нас забув…
Вона знову заплакала. Ні, ця її логічна побудова була навіть не на піску збудована, а на гніві, на болі ураженого серця; вона дико фантазує, моя мати, бо їй хочеться переконатися, що мій батько – негідник. Більше того, переконати в тому й мене, бо завжди мала мене за свого союзника і хотіла від нього відвоювати. Але химерне це було відвоювання: від батька я ласку знав, а від неї ні; не вміла вона пускатися, як батько, в довгі цікавлющі розмови; робила свою жіночу роботу в домі і вважала, ніби цього досить, аби завоювати моє й батькове серце.
– Так про нього кажеш, – мовив я, ледве стримуючи обурення, – ніби він негідник…
Мати поставила супроти мене великі очі.
– А хіба ні? – спитала тонко. – Хіба чесний чоловік так себе вестиме? Хіба чесний чоловік кидатиме сім'ю напризволяще? Я йому, як болячці, годила, і от що дістала! Мені розігнутися не було коли, і от яка мені дяка! Все його кудись із дому тягло! Оті танці–манці, гульки, отой вітер у голові – все його кудись рвало; не любив він нас, синку!..
– То навіщо його повертати назад? – немилосердно спитав я.
– Як так? – аж здригнулася мати. – Як так не повертати? Що ти говориш, сину?
Ні, її логіки я збагнути не міг. Її мета була припнути батька до нашої хати, до шевського стільця і щоб він, як і вона, не розгинав спини. Щоб вони обоє не розгинали спини і щоб ніколи не знали ніякого просвітку. Краєм душі розуміла, що батькові цього мало, отож ходила з ним у кіно й театр, хоч і тут завжди бурчала, що то навряд чи потрібні витрати. Бажала, щоб він став рабом цієї хати й родини, бо рабинею хати й родини була сама. Все, що виходило поза це розуміння, було їй вороже. Ось звідки її ненависть до батькових танців–манців, хоч батько на танці–манці ходив лише раз у тиждень. Тобто, танці–манці були світом для неї чужим, який міг би легковажного, на її думку батька забрати від хати й родини, то був світ із квітом; вона ж уперто плекала світ без цвіту.
Мені навіть здається тепер, коли роздумую про ті часи, що світ без цвіту – це була єдина форма існування, яка повністю задовольняла її душу, і саме проти цього бунтувався батько. Адже в його душі, як і в моїй, весь час запалювалося якесь світло. Бо в нього, як і в мене, в очах жевріли сиві вогники, тобто ми ніколи не забували про широкий зелений світ, про щось незвідане, казкове, щось таємниче, ясне; ми хотіли хвилюватися, кудись іти, щось шукати, щось у собі і в людях відкривати – туга за казкою нас з'їдала. Кожен із нас будував у хмарах білі палаци, і хоч ми чудово знали, що ніколи нам у тих палацах не поселитися, але вони мусили вряди–годи оживати перед нашим зором.
– Мамо, – сказав я гірко, – от ти говориш, що він сякий–такий, що він веде себе негідно, що він недобрий, що тобі життя з ним – мука…
– Я не казала, що мені життя з ним мука, – обірвала мене мати. – Але коли чоловік зв'язав себе сім'єю, він мусить жити для сім'ї.
Ні, ми не знаходили з нею порозуміння. У неї є один бог, одна святиня – дім і все, що сюди належить. Служить тому богу, як уміє, тобто, вкладаючи всю свою силу, а втіхою й моральним задоволенням для неї стає те, що кінці з кінцями ми таки зводимо. Моральною запорукою сталості її світу чи світика, стало те, що він непідвладний змінам; підоснова ж її спокою – відданість тому божку не лише її, але й інших членів родини. Все інше, не належне до цього світу, – зайве і має, на її переконання, відтинатися; більше того, саме їй треба вести за те непримиренну боротьбу.
Так пояснюю ту ситуацію я зараз. Тоді ж, п'ятнадцятирічним, я її резонів просто не тямив. Але я знав, що з нею не варто сперечатися, бо це ні до чого не приведе, хіба викличе сварку: останніми часами сварки поміж нами почастішали. Зараз же не та була ситуація, щоб сваритися: ми обоє виявилися покинуті, ми мусили ставати союзниками, бажали того чи ні, ми обоє були зачинені в одній капсулі, по вінця налитій блідим світлом двадцятип'ятиватної лампочки, ми обоє не мали в душі миру й спокою. Отож чи треба нам руйнувати ті нікчемні залишки миру, що їх ми утримували? Окрім того, я хотів уже залишитися сам. Дещо подумати й дещо розважити.
– Гаразд, мамо, – мовив я, дивлячись у книгу. – Розберемося завтра.
– Ти казав, що він повернеться сьогодні, – поспішила затвердити свою перемогу мати. – То що, повернувся?
Ні, батько не повернувся, тут вона мала цілковиту рацію.
– Давай постелю, – шумно звелася вона зі стільця.
Я зіскочив з ліжка й підійшов до вікна. Воно було закладене темрявою, сніжини стукотіли об скло. Сніжини, а не батькова скорцюблена від холоду рука.
Мати постелила, зітхнула важко й вийшла, віддавши мені надобраніч, я знову залишився сам. Заліз у ліжко й поклав для маскування на коліна собі книжку. І закрутилися, завертілися, як метелиця, танцюристи, застогнав під їхніми ногами дощатий поміст, і попливли, ніби пави, жінки й дівчата, а я сидів у глибині ночі, малий, скоцюрблений, з розширеними очима і вдивлявсь у ті обличчя, що пропливали повз мене. І тут напливла на мене вже немолода, як на мій тодішній погляд, жінка, худа і сіра, з великими темними очима, з тонкими, малокровними вустами, старша за інших і непомітніша, вона танцювала не в перших рядах, а в останніх. Я раптом стрепенувся, пильно в неї вдивляючись, адже вона чимось нагадувала мою матір, а мою матір також красунею не назвеш. Ось та, безпомильно визначив я, хто серед них найсамотніша, ось та, на яку мій батько міг звернути увагу. Чому я так вирішив тоді, сидячи закорцюблою грудкою у власному ліжку, не розумію й тепер, але мені твердо подумалося, що ніхто інший батькової уваги заполонити не міг. Щоб підсилити своє підозріння, я вчинив так, як завжди. Тобто відчув себе батьком, отим танцюристом між снігових вихорів і закрутився, заметався в шаленому вихорі, і шалені снігові вихори закружляли довкола мене, і в тій метелиці знову почав виловлювати обличчя, і я – батько зупинив раптом очі на тій, на кого падала підозра мене, хлопця; і щось у грудях у мене раптом здригнулося, адже не якусь чужу жінку запримітив і уздрів батько, а таки мою матір; ту, з якою зв'язав свою долю. Таж бо недаремно вибрав її з тисячі інших і недаремно захотів, щоб саме вона народила йому сина. І ось цей син закоцюрб у холодній сніговій пустелі, навколо нього гуляє хурделиця, цей син малий і мізерний; в нього круглі, як монетки, оченята і обличчя мавпочки; в нього тіла ледь–ледь на тонких кісточках; у нього сили, як у горобеняти – він маленька почварка, адже союз жінки, що стала моєю матір'ю, й чоловіка, що став моїм батьком, ефемерний; адже в своєму виборі вони у чомусь помилилися, і результат отієї помилки – я: смішний, малий, котрого на вулиці Мавпою прозивають; йому, тому результату, дано нікудишню плоть, але не обділено здатністю мислити й тонко відчувати. Вибираючи ж ту жінку, думав я, мій батько мимоволі хотів свою помилку виправити. Повертав собі те, що захоплювало його в моїй матері, – такий тип обличчя, таку ж поставу і майже таку саму плоть, але іншу душу – світ із цвітом, на що сподівався. Коли це й справді так, міркував я, почуваючи, що люто мерзну в своїй холодній, сніговій постелі, я свого батька починаю розуміти. Коли так, моє завтрашнє стеження за ним набере особливого інтересу, але чи завидна буде моя місія? Я й раніше мав сумніви: чи добре мені бути материним союзником, а не батьковим? Чи добре мені забирати його щоразу у світ без цвіту, тоді коли в нього з'явилася надія на світ із цвітом? Чи розуміла ті речі моя мати, думаю я тепер, коли посилала по батька саме мене? Чи не керував нею інтерес елементарніший: хай побачить оту свою малу почварку і хай у нього заговорить сумління, адже чудово знала, що батько мій совісливий! Хай стану я йому докором і звинуваченням, адже не тільки її, але й дитину він покидає напризволяще. Зрештою, я мусив ставати з матір'ю союзником з іншої причини – це значило собі батька зберегти; адже стати його союзником – батька мені втратити. Я ж також хочу жити у світі із цвітом, а втратити батька – це увіч перейти у світ без цвіту. З другого боку, і він не повинен бути байдужий, що його паросль, хай би яка мізерна, прагне посадити на землі свій сад. Повинен був би знати, що без його допомоги мій світ із цвітом немислимий – сьогоднішня історія з Юліаною тому підтвердження. Адже я посадив у собі вишню, і вона в мені розцвіла. Вона в мені процвіла лише півдня, а ввечері цвіт безнадійно осипався. Ввечері цвіт перетворився в хурделицю, і я в ній і зараз коцюбну.