Повернувся додому пізно. Тобто лишилося часу щось похапцем перехопити, навіть не розігріваючи страви, напхати сумку книжками і зошитами й бігти у школу. А на дворі все ще йшов, власне, не йшов, а плинув лапатий сніг, негустий, повільний, тихий, падав і падав, і всі люди, яких зустрічав, були незвичайні: жінки гарні, а дівчата ще гарніші. Чоловіки були смішні й кудлаті, ніби білі ведмеді, а їхні діти – ведмежата; я сам залюбки відчув себе ведмежам і брьохався на засипаній снігом і розтоптаній ногами стежці. І мені по–телячому хотілося всміхатися, не було в мене сили опиратися ані своїй радості, ані своєму святу; адже кожне свято наше – це відпочинок від будня, це нова одежа, яка робить нас урочистішими й наївнішими; кожне свято – це дитяче здивування, яке повертає нас у безхмарні часи. Але й свята наші можуть готувати вам біль. Свята наші – це осліплення блискавкою перед тим, як ударить грім…
Але моє свято у той день ще не закінчилося. Я вступив у шкільний двір і побачив дівчинку, яка стояла, виставивши руку в червоній рукавичці. Була то ще мала дівчинка, може, років дванадцяти, тобто в тому віці, на який виглядав і я. Голівку їй облягала шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а з тієї шапочки ясніло чудове личко з чудовими рум'янцями. Сніжинки падали на її червону рукавичку й тихо танули.
– Ти що робиш? – спитав я, хоч досі ще ніколи не заговорював до дівчат.
Вона подивилася на мене, і я раптом задерев'янів. Мене ніби струмом ударило, щось схвилювало невимірно – ця дівчинка була прекрасна. Я дивився на неї, як на земне чудо, бо побачив в особі жіночої статі богиню. Але сам я в дівчинки такого ж враження не викликав. Вона сховала червону рукавичку–руку в кишеньку зеленого пальта, пирснула й раптом побігла від мене геть. Тоді я згадав, що тільки уявно перебуваю в батьковій іпостасі; що я тільки вигадав, ніби і я людина з кону, а я той. чим є, – щось мале і смішне, що зросту в мене ледь–ледь од землі, а вуха – червоні, гумові чуні, а обличчя, як у мавпи, – не мав я права підходити до тієї дівчинки, не мав права нічого в неї запитувати, а мусив обмежитися тільки тим, що мені належить: подивитися на неї здаля – вже й цього для мене забагато.
Цю дівчинку я бачив у школі й раніше. Але вона не відрізнялася від тих, до кого учні старших класів ставляться, як до малих. Це ж бо щось нечуване, щоб учню восьмого класу впала в око дівчинка з п'ятого. Я зневажливо пирхнув. Ну, що ж, зараз переступлю порога школи, і мій батько Будень візьме мене за руку. Приведе мене до дверей класу, як веде всю цю крикливу юрму школярів. Ударить у повітря дзвінком – вийде наша дзвонарка, сухенька бабуся зі строго підтиснутими вустами. Піде із дзвоником по коридору, вийде на двір і розжене дзвоном розбишакуватих хлопчаків, що обкидають сніжками дівчат.
Я не хотів думати про ту дівчинку, але є речі непідвладні нашій волі. Отож непідвладним власній волі став і сам. Ні, я вже не виставлявся їй на очі, а почав чинити так, як звик: нишком дивився на неї на перервах, але так, щоб вона того не помічала. В цей день довідався про неї достатньо: справді вчилась у п'ятому класі, власне, у п'ятому "А", сьогодні в неї уроки закінчувалися одночасно з моїми, а третє, що я довідався, що ім'я в неї красиве й рідкісне – Юліана… Це ім'я чомусь у мене пов'язувалося з Шекспіровою Джульєттою, і вона в житейській нашій виставі цілком на ту роль підходила. Зате я на роль Ромео не підходив ніяк.
Був сьогодні неуважний, навіть учителі помітили, і вперше за цей навчальний рік я дістав за відповідь "четвірку" – кажучи чесно, відповідав на "три", але вчителі відмінникам трійок не ставлять.
– Що з тобою? – спитала в мене Олена Артамонівна.
– Голова болить, – проказав я вічну школярську формулу.
– Це від погоди, – мовила Олена Артамонівна. – Я думала, що, може, вдома щось негаразд.
– Удома в мене все гаразд, – сказав я, хоч удома в мене, як виявилося пізніше, не все було гаразд.
Олена Артамонівна тримала мене в улюбленцях. Часто отак інтимно заговорювала до мене, але я приймав її увагу неохоче – завжди здавалося, що мене жаліє. Коли дивилася на мене, її очі запалювалися співчуттям, а я не бажав, щоб мені співчували. Хотів, щоб мене любили не за нікчемність, а за достоїнства. Адже не від жалості вчителі ставили мені самі п'ятірки; навіть наш красунчик та інтелігент, як ми його прозивали, Владек Шарий від мене відставав – Владек Шарий свої п'ятірки заробляв горбом, а я за іграшку; Владек Шарий сидів над уроками, як він хвалився, по п'ять годин, а я годину–дві; Владек Шарий опускався до того, щоб списати в мене, а я не списував ні в кого.
Отож сьогодні був я неуважний. Може, трохи й сумний. Може, в мені вже жило передчуття нової домашньої бурі, а може, це в мені бунтувалося те, що непідвладне нашій волі. Дивно мені було: дивився я на Юліану, і щось таке незбагненне зі мною творилося! Тиха радість мене охоплювала, щось мене зачаровувало. Дивно мені було: дивився у вікно, за яким і досі йшов сніг, і відчував у тому снігу, в тій сутіні за вікном сховану солодку таємницю. Сам ніби запинався тією солодкою таємницею, аж навіть наші дівчата почали на мене позирати. Я вирішив бути обережніший, адже в тих дівчат тільки й інтересу: хто кому подобається. В цьому вони нишпорки й вивідачі – куди мені братися! І я вирішив стати сірим та непомітним, посірів у своєму сірому кутку і навіть скривився, ніби мені й справді боліла голова. Сірий і ніякий сидів я за партою, хоч у мені вже закипала й почала пінитися каламутна вода. І я раптом подумав: навіщо мені опиратися? Маю тільки позатуляти всі шпарки, куди може підглянути стороннє око. Носитиму на собі оцю сіру й ніяку машкару, буду ніби в панцир із криці одягнений, а всередині цвістиме весна. Всередині розбуяю, як вишня, бо що може бути солодше, коли дивишся у вікно, а за ним – солодка таємниця; дивишся на класну дошку, а на ній написано секретною крейдою ім'я, котре означує солодку таємницю; дивишся на стіну і знаєш, що за нею ще одна стіна і ще, і всіх тих стін п'ять, а за п'ятою – солодка таємниця. Одне мене під ту хвилю страшило: щоб ота трава, на якій росте моя розквітла вишня, отой цвіт і листя не пробили мого крицевого панциря, адже тоді мене засміють. Я ж блазнем бути в цьому випадку аж ніяк не хотів.