— Ти все чув, — мовив Володар до Ака, — і Вілл таки правий.
— Покличте Лиска та Пушка, — наполягав Господар Усіх Лісів.
Привели оленів, і великий Ак запитав у них, чи погодилися б вони возити Клауса на санях.
— З радістю! — відказав Лиско. — Нам так сподобалося подорожувати!..
— Ми старалися потрапити додому до світанку, — докинув Пушок, — але нам не пощастило, і ми на хвилину запізнилися.
— Хвилина після світанку — то ще не біда, — мовив Ак. — Вам пробачають це запізнення.
— Але дивіться, щоб це було востаннє, — суворо застеріг Володар Нуків.
— А ви їм дозволите знову їздити зі мною? — з тривогою в голосі запитав Клаус. Володар Нуків замислився, зиркнув на насупленого Вілла, тоді на усміхненого Ака,
тоді підвівся та звернувся до всіх присутніх із такими словами:
— Якщо ви вже так дружно просите, то нехай так і буде: раз на рік, на Святвечір, тобто в ніч перед Різдвом, я дозволяю оленям подорожувати з Клаусом, але вони неодмінно повинні вертатися у Дику Пущу до світанку. Оленів можна запрягати стільки, скільки буде потрібно, але не більше десяти. Щоб не плутати з іншими оленями, ми називатимемо їх Оленями Санта-Клауса. Вони зможуть купатись у Нарському озері, їсти касу, гріль та марбон, а захищатиме їх Фея-Королева. І годі хмуритися, Віллє, бо як я сказав, так воно й буде!
Після цих слів він поспішив у лісові хащі, щоби не вислуховувати подяк від Клауса і не чути, як його вихваляють безсмертні. Вілл, такий же вовкуватий, як і завжди, і собі потягнувся за ним.
Великого Ака цілком удовольнила така відповідь. Він знав, що якщо вже Володар Нуків щось обіцяє, хоч би й проти власної волі, то слову його можна вірити. І Лиско та Пушок, високо підкидаючи ноги, весело побігли додому.
— А скільки залишилося до того Святвечора? — запитав Клаус Ака.
— Днів десять, — відповів той.
— Отже, цілий рік доведеться чекати, щоби прокататися на оленях, — сказав Клаус. — Бо повний міх іграшок я не зроблю, хоч би й луснув.
— Хитрий Володар знав, що каже, — промовив Ак. — Тому й вибрав Святвечір тим днем, коли ти можеш кататись на оленях, що знав: так ти втрачаєш цілий рік.
— От якби мені повернути ті іграшки, які колись покрали аугваси, — сумно озвався Клаус. — Там був би не один мішок для дітвори.
— А де вони зараз? — поцікавився Господар Усіх Лісів.
— Не знаю, — мовив Клаус, — але гадаю, трикляті ау'васи заховали їх у горах. Ак обернувся до Феї-Королеви.
— Ви можете їх відшукати? — запитав він.
— Спробуємо, — бадьорим голосом пообіцяла Королева.
Клаус повернувся до Веселої Долини, щоби з подвоєними силами взятися до роботи, а зграйка фей, не марнуючи часу, полинула в гори, де колись любили збиратись аугваси, і стала шукати украдені іграшки.
Як добре нам відомо, всі феї від природи чарівниці. Та хитрі й підлі аугваси заховали іграшки у глибокій печері, а вхід до неї засипали камінням, щоби ніхто не міг заглянути у неї. Пошуки викрадених іграшок тривали кілька днів, та ні до чого не привели. Отож, Клаус, котрий чекав удома звісток від фей, уже майже не сподівався, що їх знайдуть до настання Святвечора.
Він працював, не зупиняючись ні на мить, але майстрування іграшок — справа нешвидка: спочатку треба витесати фігурку, потім обточити, тоді як слід розфарбувати...
Тож коли настав останній день перед Різдвом, готових іграшок набралося всього на пів-полички, що висіла над вікном.
І треба ж так статися, що саме того ранку феям, котрі шукали іграшки у горах, набридло блукати навмання, вони взялися за руки і стали довгою вервечкою прочісувати весь хребет— від найвищих вершин до найнижчих западин. їхні проникливі очі не пропускали жодної гірської п'яді, аж поки врешті-решт вони знайшли печеру, в якій лежали скидані на купу іграшки, що їх колись покрали лиховісні аугваси.
Швидко розібрали завал перед входом. Кожна з фей узяла стільки іграшок, скільки змогла, і, прилетівши до Клауса, вони поклали знайдені скарби йому до ніг.
Добряк Клаус невимовно зрадів. Та й як не зрадіти, коли на тебе, ніби з неба, падає ціла гора іграшок, яких вистачить на цілі сани. І він переказав Лискові та Пушкові, щоби вони готувалися вже сьогодні, щойно завечоріє, вирушати в дорогу.
Після останньої мандрівки Клаус весь час працював, наче бджілка, та це не завадило йому знайти вільну хвилинку, щоби полагодити упряж і підправити сани. Тож коли на присмерку до нього заявилися олені, все вже було готове до подорожі.
— Сьогодні ми їдемо в інший бік, — сказав він, — до тих дітей, в яких я ще не бував. Поспішаймо, бо роботи багато — іграшок стільки, що в мішок ледве влазять!
І коли зійшов місяць, вони блискавкою проминули Веселу Долину, проскакали по рівнині, перелетіли через пагорби і взяли на південь. Дув різкий морозяний вітер, зоряне сяйво сріблило сніжинки, і вони блищали міріадами алмазів. Олені неслися далі дужими, великими стрибками, Клаусу на серці було весело і легко, і він, перемагаючи свист вітру у вухах, розсміявся і заспівав:
Морозенко налетів був на нього зі своїми щипками, але побачивши Клауса, засміявся і повернув назад.
Мами-сови, зачувши його наближення, висували з дупел голови і, побачивши, хто це їде, пояснювали своїм совенятам, які тулилися до них: "Та це ж Сан-та-Клаус везе дітям іграшки!" Дивно, скільки всього знають сови.
Кілька разів Клаус зупинявся біля ферм, розкиданих у полі, залазив через комин у будинки й залишав дарунки для малечі. Незабаром він доїхав до села і цілу годину весело клопотався, розкладаючи іграшки біля сплячих дітей. Зробивши свою справу тут, він поїхав далі, наспівуючи при цьому веселий хорал:
Мов на крилах летимо,
До малечі спішимо,
Олені, як птахи, стрімко мчать!
Залишити до зорі
Подарунки дітворі,
Поки хлопці та дівчатка сплять!
Оленям припав до серця його грудний бас, і вони й собі почали відбивати копитами по насту ритм його пісні. За хвильку вони знову зупинялися біля комина, і Санта-Клаус — розчервонілий від вітру, з веселими бісиками в очах — спускався вниз його закопченими стінами і розкладав подарунки для всіх дітей, які були у домі.
То була весела і щаслива ніч. Олені швидко оббігали всі місця, а Санта-Клаус діловито розкладав подарунки біля сплячих дітей.