Та найзначнішими творами цього першого десятиріччя, безперечно, були зокрема повість "Смерть" (1927), оповідання "Печатка" (1930) та книжка соковитих нарисів "Землею українською" (1930). Повість "Смерть" перевидана в 1929 році, а потім з'явилась у "Віснику" у Львові, а по війні четвертим виданням вийшла вона в Лондоні в 1954-му році накладом Української Видавничої Спілки.
Повість "Смерть" цікава тим, що в ній немає вигаданих або причесаних нереальних типів. Дія відбувається у повітовому місті, що дуже нагадує нам ту ж таки зросійщену Охтирку. Тут же згадуються й мальовничі краєвиди Ворскли.
В центрі всіх подій стоїть партійна організація з її людьми, що керують різними установами, життям міста і всього повіту. Становище досить напружене: навколо, ніби ворожі табори, розкинулися селища, що не бажають давати податків новій владі, що на кожного прибулого представника влади дивляться вороже, як на представників окупанта.
Автор змалював цілу низку типових постатей з їхніми позитивними й негативними сторонами. Більшість подій показано очима колишнього петлюрівця Костя Горобенка, що керує наросвітою й бере активну участь в партійному житті. Він перейшов на радянську плятформу, але в його вчинках, в оцінці людей, подій, як і він сам думає, вічні непослідовності. Він хоче за всяку ціну довести свою відданість партії, але його раз-у-раз "підточують" численні сумніви. Ще так недавно це саме село було основою українства, а тепер він мусить їхати на села, брати контрибуції, арештовувати й розстрілювати. І в ньому прокидаються болючі думки: "В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного водозбору, що заради нього засновував колись "Просвіти", був за інструктора Центральної Ради, тікав з військом Директорії. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розторощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе!"...
Поруч Горобенка на зборах організації та в щоденній праці бачимо постаті міського активу: завсоцвиху Славіна, завкультвідділу сухітник По-пельначенко, завюрвідділу Міша Чернишов, командир кавескадрону Несторенко, секретар осередку Дружинін, голова деревообробників Фролов, також Фірсов, Завальний та інші. Більшість їх навіть не володіють українською мовою.
В розмовах, в приватних суперечках у змалюванні поводження на праці та окремими рисами характеристики кожної постаті автор спостережливим оком подав портрети цих партійців.
Славіна зовсім не знала української мови, була набридлива, її не любили в жінвідділі. Коли вона з кимсь розмовляла, то обов'язково крутила ґудзик на піджаці співрозмовника, а вигляд мана трохи довгошийої обскубаної курки. "Славіна носила бурякову блюзку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлись на герць Славініна претензія на декольте і партійна пристойність". А з-під її тонких губів вилітали недогризки слів без закінчення і без початку. Такі дотепні характеристики можна знайти про кожну постать.
Майже всі партійці — це росіяни або зрусифіковані, що наслідують інших. Лише Завальний та Горобенко тримаються переважно своєї мови й дістають українські газети. В таких обставинах легко потрапити під марку "націоналістів". Навіть Завальний, хоч і в жарт, трохи глузує з Горобен-ка, який намагається, щоб освіта мала українське обличчя, кажучи:
— Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? ... Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса зук-раїнізував? — він показав на свіжі плякати, друковані українською мовою.
В розмові з завкультвідділом Попельначен-ком, якого просто звуть Попинака, останній дорікає Горобенкові, що й досі не налагоджена бібліотека. А довідавшись, що немає книжок, Попель-наченко категорично каже: "Так що значить нема! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть!.. Взяти і баста!"
Надзвичайну спостережливість виявив автор і в показі, як відбувається суботник, куди вийшли в першу чергу партійці. Дружиніну не подобалось, що Нестеренко поставив всіх рядами, як військових, і командував, щоб ішли рівно, в ногу і співали пісню. Працюючи лопатою і витираючи піт з лиця, Дружинін, недавній робітник, сказав до Завального, дивлячись на командира кавескад-рону Нестеренка та повітпродкомісара Дробота, що стояли тільки й розмовляли,:
— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, через те, що кожний чоловік по-свойому сволоч... поки з кожного нашого партійного шелехвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде... Начорта нам унтера? "Ать-два" він може, а лопатою — вибачте?
Фролову дружина принесла цілий клунок з пиріжками, але йому незручно їсти при всіх, коли інші нічого не мають поїсти. Жінка це зрозуміла і сказала на вухо:
— Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді, як до ветру в лози — і скушаеш там...
Славіна побачила ці пиріжки і з заздрістю сказала голосно:
— Удівітельно — как крепко іногда держат нашіх товаріщей мєщанскіє прівичкі!..
Так картину за картиною показує автор життя партійного осередку, внутрішні взаємини в ньому, виїзди на села, проведення сільських зборів, — все це дає яскравий образ часів військового комунізму. Цей глибоко психологічний твір захоплює читача своєю щирістю, живими постатями, взятими з дійсности.
І скрізь в центрі подій фігурує Кость Горобенко з його ваганнями, недовірливістю, самоана-лізою, підозріннями. Щоб стати стовідсотковим комуністом, щоб довести свою вірність партії, він приходить до переконання, що треба пролити ворожу кров, і тоді він ніби спокутує всі свої минулі гріхи, бож "За життя розплата тільки кров'ю".
І наприкінці повісти автор дає напружену психологічну картину розстрілу куркулів-закладників, де бере участь і Горобенко, здійснюючи свою ідею. У цьому епізоді розкривається низка особливостей, показаних на разючих контрастах дійсности. Шістьох закладників поставили під лісом до розстрілу. Сам Горобенко дуже хвилюється, у нього так тремтять руки, що він не може навіть скрутити цигарки, але закладники стоять мовчазні, похмурі, як воли. І це ще більше дратує Горобенка: