З цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілки, що зігнулася під його вагою, і легко зсунувся по ньому настільки, щоб стрибнути на землю і стати на ноги. Відразу ж він кинувся до рушниці, схопив її і завмер.
— Ну, П'ятнице,— сказав я йому,— що ти хочеш тепер робити? Чому ти не стріляєш у нього?
— Не треба стріляти, не тепер,— сказав П'ятниця.— Мій стрілятиме зараз — мене він не вб'є. Мій хоче ще потішити вас.
І справді, він насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що його ворог зник, ведмідь почав задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура. Потім, знову задкуючи, він поліз стовбуром униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю, П'ятниця щільно підійшов до нього, приставив йому до вуха дуло своєї рушниці і відразу застрелив його. Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи на наших обличчях задоволення, сам зареготав скільки сили, кажучи:
— Так ми вбивали ведмідь у моїй країні. [240]
— Як же ви їх убиваєте? — спитав я.— У вас же немає рушниць.
— Немає рушниць, зате є багато, багато довгі стріли,— відповів він.
Це була велика для нас розвага, але ми були все ж таки в глухому місці; нашого провідника порвали вовки, і ми не знали, що робити далі. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах. Крім реву, чутого колись на африканському березі, як я вже розповідав, мені зроду не доводилося чути таких жахливих звуків.
Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, не піддавшись на прохання П'ятниці і не оббілувавши ведмедя. Звір був такий величезний, що це варто було б зробити, але нам треба було пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас. Ми покинули ведмедя і пішли далі.
Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах. Хижі звірі, як ми почули потім, гнані голодом, шукаючи їжі, спустилися з гір у ліс та в долини й наробили багато лиха в селах: нападали на селян, знищили силу овець та коней і навіть загризли кількох людей.
Дорога йшла небезпечними місцями, про які наш провідник сказав, що коли в цих краях є вовки, то ми неодмінно зустрінемо їх там. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, а за нею — вузька логовина, що вела лісом до села, де ми мали заночувати.
Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, з чверть милі завдовжки, ми побачили п'ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли нам дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю. Нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей.
Наш провідник, що, до речі, був великий боягуз, просив нас бути обережними, бо, на його думку, за цими вовками мали з'явитись інші. Ми насторожились і наготовили рушниці, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вийшли на рівнину. Тут справді доводилось їхати озираючись: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь, роздертий вовками, і над ним з дюжину звірів за роботою, не можу сказати — за їжею, бо вони вже з'їли все м'ясо і тепер обгризали кістки. [241]
Ми не хотіли заважати їх бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П'ятниці дуже хотілось вистрелити в них, але я не дозволив цього, гадаючи, що в нас і без того багато клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом наліво від нас розляглось жахливе вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли прямо на нас, більша частина — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав гаразд, як зустріти їх, але подумав, що найкраще буде — згуртуватись, що ми й зробили відразу. Щоб не було великих проміжків, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вони не повернуть назад після першого. Тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не думали заряджати рушниці знову, а наготовили пістолі. У кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отак поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли робити по шість залпів. Та зараз це було непотрібне, бо після першого ж залпу ворог спинився, перелякавшись пострілів та вогню. Чотирьох вовків було забито відразу. Інші були поранені і втекли, залишивши по собі на снігу кривавий слід. Я сказав уже, що вовки спинились, але відступили вони не відразу. Тоді, згадавши, як мені розповідали колись, що найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих оповіданнях була частина правди: почувши наш крик, вовки почали задкувати й відступати. Я наказав випалити вдруге, в спину ворогові; вовки побігли галопом і незабаром сховались за деревами. Скориставшися з перепочинку, ми почали заряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі. Та ледве зарядили ми рушниці й приготувались до нового залпу, як почули страшенний шум у лісі, тільки спереду, в тому напрямі, куди нам треба було їхати.
Ніч наближалась, і щохвилини темнішало, що було для нас дуже незручно; але шум збільшувався, і ми легко розібрали в ньому виття вовків. Несподівано ми побачили перед собою цілих три зграї: одну — наліво, одну — поза й одну — спереду нас. Ми, здавалось, були оточені вовками, які, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи коней; але дорога була погана, і коні могли бігти лише клусом. Так їхали ми, аж поки [242] побачили вхід до другого лісу, і страшенно здивувались, коли, доїхавши до просіки, побачили коло входу безладну зграю вовків. Аж ось із другої прогалини в лісі залунав постріл, і звідти вибіг осідланий та загнузданий кінь. Він мчав наче вітер, а за ним гналось шістнадцять-сімнадцять вовків. Кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону і вовки нарешті наздоженуть його. Так воно, мабуть, і вийшло.
Тут перед нашими очима постало найжахливіше видовище: ми побачили трупи другого коня й двох людей, загризених хижаками. Один із них, напевне, був той самий, що стріляв, бо коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина його тулуба були об'їдені. Це видовище сповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись, бо оточили нас у надії на нову добич. Я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи осторонь від дороги, лежало кілька величезних дерев, що залишились там з минулого літа і, мабуть, чекали перевозу. Я повів свій маленький загін до тих дерев. На мою пропозицію, всі ми злізли з коней і, сховавшись за деревами, ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши в середину коней. І добре, що ми зробили це, бо вовки зараз же напали на нас. Не можна уявити собі лютішої атаки. Вони підбігли з гарчанням і скочили на дерево, що захищало нас, ніби кидались на свою добич. їхню лють, мабуть, збільшувало те, що вони бачили за нами наших коней, на яких, власне, й хотіли напасти. Я сказав своїм людям стріляти, як і попереду, через одного, і їх постріли були такі влучні, що з першого ж залпу було забито багато вовків. Але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас як чорти: задні підштовхували передніх.