Після цього старий спитав мене, чи хотів би я, щоб. він допоміг мені заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Капітан не став мене відраджувати, але сказав, що є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що в гирлі Тахо стоять судна, готові до відплиття в Бразилію, він записав моє прізвище в офіціальні книги і ствердив присягою, що я живий і що я є той, хто зайняв землю для згаданої плантації. Засвідчивши це у нотаря і склавши довіреність, він сказав мені надіслати її з його листом одному його знайомому купцеві в Бразилії, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.
Не можна діяти сумлінніше, ніж діяв за довіреністю цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами: [229]
Перше — звіт про прибутки з моєї ферми, чи план тації, від того часу, як їх батьки розрахувалися з моїм старим другом, португальським каштаном, тобто з шість років; мені припадало 1174 мойдори.
Друге — звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд ні забрав під свою опіку плантацію як майно особи, зник лої безвісти, що, по закону, вважалось за громадськ5 смерть. Прибутковість плантації поступово зростала, І прибуток за ці чотири роки дорівнював 19 446 крузадо або 3240 мойдорам.
Третє — звіт пріора августінського монастиря, що] одержував прибутки протягом більше чотирнадцяти років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, але чесно заявив, що в нього залишилось 872 мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська скарбниця не повернула мені нічого.
Там був ще лист від мого компаньйона. Він щиро, вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток, скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна тепер плантація і скільки працює на ній невільників. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали його добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав "Ave, Maria"(2), дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразилію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як порядкувати нею, коли я не приїду сам. Лист закінчувався запевненням у щирій дружбі як його самого, так і його домашніх. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово оброблених леопардових шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, що їздив туди й відбув щасливішу подорож, ніж моє судно. Він надіслав мені ще п'ять ящиків різних ласощів високої якості та сто некарбованих кусків золота, трохи менших за мойдори. З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот тюків тютюну, а решту золотом.
(1) Крузадо — португальська золота монета, на зворотному боці якої стояв знак хреста.
(2) Хвала тобі, Маріє! (Латин.).
Можу сказати, що для мене, як для Нова, кінець [230] був кращий за початок. Важко описати, як билось моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Звичайно бразільські судна йдуть цілим флотом, і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари. Отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, почув себе погано, і, якби старий капітан не побіг вчасно і не приніс мені якогось напою, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і тут Же помер би. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послав по лікаря, а той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, наказав пустити мені кров. Після цього мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я помер би.
Тепер я несподівано став власником більше п'яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку у Бразилії, що давав мені на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж з маєтків в Англії. Я ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища, не знав, з чого почати і як використати всі вигоди та приємності, які воно могло мені дати. Перший мій клопіт був — віддячити моєму благодійникові, старому капітанові, що так допоміг мені в лихі часи, був такий добрий до мене спочатку й вірний до кінця. Я показав йому те, що мені надіслали, і сказав, що після небесного провидіння, яке все влаштовує, я завдячую всім цим найбільше йому і що тепер мій обов'язок — віддати йому в сто разів більше. Передусім я вернув йому сто мойдорів, що взяв у нього; потім послав за нотарем і формальним порядком знищив розписку, де він писав, що винен мені чотириста сімдесят мойдорів. Далі я склав довіреність, що давала йому право щороку одержувати замість мене прибутки з моєї плантації і зобов'язувала мого компаньйона подавати йому звіти й відправляти на його ім'я товар та гроші. Приписка наприкінці надавала йому право одержувати з прибутків щорічну пенсію в сто мойдорів, а по його смерті пенсія в п'ятдесят мойдорів мала перейти до його сина. Так я віддячив моєму старому другові. Тепер треба було подумати про те, куди мені податись і що робити з добром, даним мені провидінням. Клопоту в мене було тепер багато більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було. Але тоді я мав лише необхідне, а тепер на мені лежали великі турботи [231] та відповідальність. Тепер я не мав печери, куди міг, би сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і темніти та братись цвіллю," раніше ніж хто-небудь надумався б скористуватись ними. Навпаки, тепер я не знав, куди мені їх дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій старий друг капітан, в чиїй чесності я вже переконався. Мені здавалось, що мої інтереси в Бразилії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй старій приятельці, вдові капітана, про яку я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно. Але вона була вже дуже стара, бідна і, як мені здавалось, у неї могли бути борги. Одно слово, мені не залишилось нічого іншого, як їхати самому в Англію, забравши з собою все своє добро.