Підійшовши до берега в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на пісок, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони кинуть якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не спромоглися б захопити її. Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались, коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка. Побалакавши з приводу цього, вони почали гукати в надії, що їх почують товариші. Довго кричали та гукали вони, але відповіді не почули. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом [212] але й після цього справа не зрушила з місця, бо ті що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.
Вони були так приголомшені, що, як вони нам згодом розповідали самі, вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.
Капітан, що досі все ще сподівався захопити корабель, тепер зовсім занепав духом, бо гадав, що, вернувшись на корабель і покинувши своїх товаришів напризволяще, вони розпустять паруси, і тоді всі його надії підуть марно. Та незабаром перед ним з'явився новий привід для страху.
Не встигла шлюпка з людьми відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, ті люди змінили своє рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати зниклих.
Це було для нас велике розчарування: якби ми навіть і захопили сімох, що висіли, то й з цього нам не було б користі, бо ті троє, що були в шлюпці, вернулися б на корабель і розповіли б про те, що сталося. А тоді корабель, напевне, знявся б з якоря і ми не змогли б уже його відвоювати. Проте нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Спустивши на берег сімох, шлюпка з рештою — з трьома — відійшла на чималу відстань і стала на якір, так що ми не мали ніякої змоги добратись до неї.
Ті, що вийшли на берег, тримались укупі й прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони або підійдуть трохи ближче і дадуть нам змогу вистрелити в них, або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.
Дійшовши до вершини горбка, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не охрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Якби вони заснули, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, [213] як видно, боялись чогось, хоч і не знали, яка загрожує! їм небезпека і звідки вона може прийти.
Тут капітан подав дуже слушну пропозицію, а саме:; якби вони вирішили ще раз подати сигнал своїм зниклим товаришам, то ми могли б напасти на них відразу після залпу, тобто, коли їх рушниці будуть не заряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись і справа буде закінчена без кровопролиття.
Цей план мені подобався, але здійснити його можна було лише з умовою, що ми будемо близько від ворога, коли він стрілятиме, і встигнемо підбігти перше, ніж рушниці будуть знову заряджені. Та ворог і не думав стріляти. Минуло багато часу. Ми всі сиділи в засаді, не знаючи, що робити. Нарешті я сказав, що, на мою думку, ми не можемо нічого розпочати, раніше ніж настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми непомітно для них пройдемо до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег і тих, що залишились у шлюпці.
Ми чекали дуже довго, боячись, щоб вони не відпливли, і дуже стривожились, побачивши, як по довгій нараді вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх невідомої небезпеки був дуже великий, і вони вирішили покинути розшук товаришів, вернутись на корабель.
Коли вони подались до берега, я відразу зрозумів, що вони відмовились від розшуку і збираються пливти назад, як воно справді й було. Коли я сказав про це капітанові, той остаточно впав у розпач. Але тут у мене в голові зненацька склався план примусити їх вернутись, що найкраще відповідало моїм намірам.
Я наказав П'ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни, коли врятувався П'ятниця. Там я наказав їм зійти на горбок, за півмилі від нас, і кричати скільки сили, поки їх не почують моряки, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати. Таким чином, весь час міняючи місце, вони мали заманити ворогів у глиб острова, поки ті не заблудяться в лісі, а тоді вернутись до мене обхідною дорогою, яку я їм показав.
Моряки якраз сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П'ятниці та помічника капітана. Ті зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, бо був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. [214]
Порадившись, вони гукнули тим, що лишились у шлюпці, щоб вони під'їхали й перевезли їх на другий берег. А цього тільки я й чекав. Переїхавши бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив'язали до кореня невеликого дерева.
Це було те, що я хотів. Давши П'ятниці та помічникові капітана волю продовжувати їх справу, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку невидимо з берега і несподівано напали на двох матросів. Один із них сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся на нього, збив його прикладом з ніг і, не давши опам'ятатись другому матросові, запропонував йому здатись, якщо він не хоче вмерти. Не треба бути дуже красномовним, щоб умовити здатись одну людину, коли вона бачить перед собою п'ятьох і свого товариша, збитого з ніг перед її очима. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу ж вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.