— Гаразд, Ксурі,— відповів я йому,— але вдень ми, може, побачимо людей, від яких нам доведеться ще гірше, ніж від левів.
— А ми стріляй рушниця,-сказав він, сміючись,— вони тікай.
Такої англійської мови Ксурі навчився, розмовляючи з невільниками-англійцями. Я був радий, що бачу хлопчика веселим і, щоб підтримати в ньому бадьорість, дав йому склянку вина з хазяйської скриньки. Його порада, зрештою, була непогана, і я погодився. Ми кинули якір і простояли всю ніч тихо. Кажу "тихо" тому, що ми зовсім не спали, бо години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з'явились величезні [26] тварини (ми не знали, як вони звуться) різних порід. Вони підходили до самої води, кидалися в неї, плескались і бурхались, бажаючи, як видно, відсвіжитись, і при тому так гидко верещали, ревли та вили, як я не чув ніколи.
Ксурі був страшенно переляканий, так само, як і я, але обидва ми ще більше перелякались, коли почули, що одно з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина величезного розміру. Ксурі твердив, що це лев. Можливо, так воно й було; бідний хлопчик кричав, щоб ми підняли якір і пливли звідси.
— Ні, Ксурі,— сказав я,— ми тільки попустимо наш канат з буєм і відійдемо далі в море. Вони не зможуть погнатись туди за нами.
Тільки-но я сказав це, як побачив невідомого звіра на відстані довжини двох весел від баркаса, і це, сказати правду, вразило мене. Я зразу ж кинувся в каюту і, принісши рушницю, вистрелив у нього, після чого звір повернув назад і поплив до берега.
Не можна описати, який страшенний рев тг! виття розляглось на березі й далі на суходолі, після того як пролунав мій постріл. Мені це дало деяку підставу гадати, що ці тварини ніколи раніше не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, а чи можна буде висісти вдень —це було вже інше питання. Потрапити до рук дикунів було так само погано, як і потрапити в пазури левів або тигрів; принаймні небезпека від цього була для нас не менша.
Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег по воду, бо у нас на баркасі її не було вже ні пінти. А коли й де висідати — було нове питання. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він знайде воду й принесе мені. Я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі. Хлопчик відповів з такою щирістю, що я полюбив його назавжди. Він сказав:
— Якщо прийдуть дикуни, вони з'їдять мене, а ви зостанетесь.
— Гаразд, Ксурі,— відповів я,— ми підемо разом, а коли прийдуть дикуни, ми вб'ємо їх, вони не з'їдять ні тебе, ні мене.
Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина [27] з уже згаданої хазяйської скриньки. Потім ми підтягли баркас до берега й перейшли туди вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.
Я не хотів дуже віддалятись від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, щоб річкою, за водою, не спустились до нас у своїх човнах дикуни,— і хлопчик, помітивши низинку приблизно за милю від берега, подався туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад. Я подумав, що за ним женеться дикун або що він перелякався якогось хижака, і кинувся йому на допомогу; але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Це він забив звірка, подібного до нашого зайця, але не такого на колір і з довшими ногами. Ми зраділи цьому, бо його м'ясо було дуже смачне. Та ще радіснішою була звістка про те, що Ксурі знайшов прісну воду й не бачив дикунів.
Пізніше виявилось, що нам зовсім не треба було так клопотатись про воду: в тій же самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода під час відпливу була зовсім прісна, бо приплив заходив у річку не дуже далеко. Отже, набравши наші глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.
Я був уже в цих краях, і мені було відомо, що Канарські острови та острови Зеленого Мису лежать недалеко від суходолу. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій широті ми перебуваємо, і не знав точно, або, вірніше, не міг згадати, на якій широті лежать ці острови. Я не знав, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб попрямувати до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, я добудуся до тієї частини країни, де англійці провадять торгівлю, зустріну яке-небудь з їх торговельних суден і воно забере нас обох.
За моїми розрахунками, місце, де ми стояли, мусило лежати між володіннями марокканського султана та країною негрів, пустинною й заселеною лише дикими звірами. Боячись маврів, негри покинули її і пересунулись далі на південь, а маври не збирались оселятись тут через неродючість грунту. Але найпевніше, що й ті, і другі покинули її через безліч тигрів, левів, леопардів та інших хижаків, що водились там. Отже, маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік. Не дивно ж, що на протязі майже ста миль ми бачили вдень лише пустинну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім гавкання та реву диких звірів.
Раз чи два вдень мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу верховину гори Тенеріф на Канарських островах. Я намірявся вийти в море, надіючись добратись до неї; але, коли я це спробував двічі, супротивний вітер і надто високі для мого судна хвилі примусили мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього плану й пливти понад берегом.
Покинувши це місце, я ще кілька разів мусив приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого горбка й чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ще ближче до берега; Ксурі, зіркіший від мене, гукнув стиха, що для нас краще буде відійти від берега. "Он там, край горбка,-сказав він,— лежить жахливе страхіття й міцно спить". Я глянув, куди він показував, і справді побачив страхіття. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в тіні горба, що нависав над ним.