Мабуть, ні в кого не було більшого запасу різних речей, як тоді у мене. Але я не задовольнявся цим, бо, [51] поки корабель був цілий і стояв на старому місці, поки на ньому залишилась хоч єдина річ, яку я міг би використати, я вважав за потрібне поповнювати свої запаси. Щодня під час відпливу я виряджався на корабель і привозив що-небудь з собою. Найщасливішою була моя третя поїздка: я розібрав усі щогли й забрав з собою всі мотузки та канати, що могли вміститись на плоті, величезний клапоть парусини, що зберігся для лагодження парусів, та бочку з підмоклим порохом, яку я раніш залишив був на кораблі. Нарешті я переправив на берег усі паруси — від першого до останнього. Мені довелось лише порізати їх на шматки й перевозити частинами, бо паруси мали для мене ціну лише як матеріал.
Але найбільше я зрадів, коли після п'яти чи шести таких поїздок, уже думаючи, що на кораблі немає чим поживитись, я несподівано знайшов велику бочку з сухарями, три барильця рому, ящик цукру й барило чудової крупчатки. Це була приємна несподіванка. Я не сподівався вже натрапити на кораблі на щось їстівне й гадав, що решта запасів підмокла. Сухарі я вийняв із бочки й переніс на пліт частинами, загортаючи їх у парусину. Все це пощастило мені перевезти на берег непошкодженим.
Другого дня зробив ще одну поїздку. Забравши з корабля стільки речей, скільки під силу було одній людині, я взявся до канатів і порізав їх на частини такого розміру, щоб мені було не дуже важко орудувати ними; я перевіз на берег два скручені канати та швартов(1). Крім того, я взяв з корабля всі залізні частини, які тільки міг захопити. Потім, обрубавши реї на блінді й на бізані, я спорудив новий, більший пліт, навантажив його всіма цими речами й пустився назад. На цей раз щастя мене зрадило: мій пліт був такий незграбний і такий перевантажений, що керувати ним було дуже важко. Увійшовши в бухточку, де лежала решта мого майна, я не зумів провести його так добре, як раніше: пліт перекинувся, і я впав у воду з усім своїм вантажем. Щодо мене, то лихо було невелике, бо це трапилось недалеко від берега, але мій вантаж, принаймні значна частина його, загинув. Головне — загинуло залізо, яке дуже придалося б мені; за ним я найбільше жалкував. Правда, коли вода спала, я на превелику силу повитягав на берег майже всі канати й частину заліза. Мені довелось поринати, шукаючи їх, і я дуже втомився. Після цього я щодня відвідував корабель і щоразу забирав усе, що міг добути.
(1) Швартов — товстий канат. [52]
Я жив на острові вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так грунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шафку з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.
Я посміхнувся, побачивши ці гроші: "О, непотрібний мотлох! — сказав я вголос.— Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!" Однак, роздумавшись, я взяв їх і, загорнувши в шмат парусини, хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води," що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.
Але на той час я був уже вдома, в своєму маленькому наметі, де й лежав цілком безпечно з усіма моїми скарбами. Цілу ніч дув міцний вітер, і, коли на ранок я визирнув із намету, корабля не було вже видно. Це засмутило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шануючи сил, добув звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, [53] мені однаково майже не лишалось уже чого брати.
Я не думав більше ні про корабель, ні про те, що на ньому лишалось, хоч вітер міг іще пригнати до берега деякі уламки. Так воно після і сталося, але всі ті речі були для мене малокорисні.
Тепер мене страшенно клопотало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з'являться, та від хижаків, коли вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це зробити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розп'ясти великий намет та добре його укріпити — й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло.
Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: то була низина біля самого моря, з багнистим грунтом і, напевне, шкідлива для здоров'я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.
При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше — здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків — людей чи звірів і по-четверте — вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.
Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що зверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.