Тимоша писав справно, його листи – бруднувато-жовті трикутники – приходили майже щодня. Тимоша розмальовував своє минуле і теперішнє життя до найдрібніших подробиць, розповідав про загиблих і поранених однополчан, а діда Шапкіна про його життя не запитував, наче вважаючи, що з ним нічого не трапляється і нічого статися не може. Дід давно вже помер, а Тимоша все писав і писав, не звертаючи уваги на повне ненадходження йому відповідей з Красного.
10
– Ну шо? – нетерпеливо питала Нінка. – Нічо з Енської частини?
– Нічо, – зізнавалася Нюра. – Я вже другого листа туди написала: ні одвіту, ні привіту.
А Нінка була із тих людей, кому нетерпеливиться, зображаючи товариське співчуття, сказати близькій людині таку гидоту, щоб на душі тоскно стало й незатишно.
– Як же ж, – хитала вона головою, – він напише! Прям щас ухопить олівець і напише. Що я скажу тобі, Нюрок, дарма ти ждеш і сама себе зводиш. Не хочеться мені тобі казати, їй-бо, не хочеться, але як подруга подрузі скажу: не жди, не надійся, на себе одну вся твоя надія і єсть.
– Та шо ти таке кажеш! – ображалася Нюра. – Чом же це мені не надіятися? У нас же така любов була. Ти ж і не знаєш, як він мене обнімав і на вушко що казав.
– Ой, Нюрко, не сміши! На вушко він тобі казав, ой-йой-йой! Ну, прийшлося йому тут приземлитися, так він із тобою і пожив на своє здоров'я. Горілочки попив, жіночкою поласував, шишечку почухав, чого ж йому на вушко не пошептати! А тепер що же? Він же ж, понімаєш, льотчик, сьодні тута, завтра тама. А там скрізь, Нюрко, такі, як ми, хмарами ходють.
– А за Колькою твоїм не ходють?
– Не гнівись, Нюрок, але ми ж то з Колькою розписані, і то я на нього не надіюсь, а ти зі своїм Ванькою-встанькою…
Не доказавши, Нінка махнула рукою.
Інші жінки чогось такого не казали, а також, Нюра помічала, між собою перезиралися, у те, що Чонкін на її листи одзоветься, не вірили.
11
Останній тиждень січня і перший лютого дули сильні вітри. Заметіль вихорила довкола хат сніг, який шар за шаром улягався, утрамбовувався, утоптувався в замети. Замети росли, росли, піднялися вище стріх, і завмерло в Красному всеньке життя. Люди перечікували буйнощі стихії, забившися по хатах. Та й куди вийдеш, коли за два кроки не видно ні людини, ні дерева, ні куща? По ночах сиділи без світла, не було ні сірників, ні керосину для лампи чи коптилки, а жити при лучині одвикли. На розпал носили один одному гарячі вуглини, тільки й світла було, що від полум'я грубки при відкритій заслонці. З решток борошна, перемішаного зі жмихом, грисом й сушеною лободою, пекли млинці, липкі й крихкі.
На час найбільших холодів Олімпіада Петрівна, біженка, з онуком Вадиком знову переїхала до Нюри для економії дров, Нюра на це ущільнення погодилася охоче. Хоча й звикла до самотини, а все ж відчувала необхідність присутності поряд ще когось живого. Тим паче взимку, коли самотній людині буває так тоскно, що хоч вовком вий. А так виходила наче тимчасова сім'я. Характер у Нюри був такий, що вона завжди вникала у чиїсь проблеми, про когось піклувалася, комусь прала, варила і тішилася, якщо догодила. Нюра уступила їм своє ліжко, сама перебралася на піч. Сама напросилася прати Вадикові штанці, сорочечки й трусики. Олімпіада Петрівна заодно й своє їй підкидала, вона й проти цього не заперечувала. І в своєму домі у своїх жильців перетворилася на прислугу. Олімпіада Петрівна як прислугу її й сприймала, але називала завжди по імені та по батькові. Олімпіада Петрівна була жінка міська, пещена, ходити на річку полоскати білизну в ополонці не хотіла, дров колоти не уміла, казанок витягти з печі рогачами була не здатна, але любила командувати, повчати і вередувати. То їй у хаті занадто жарко, то із щілин дме, то, каже, від клопів спасу нема.
– Я, Анно Олексіївно, не можу собі уявити, невже ви все життя живете з клопами?
Нюра знічувалась, знизувала плечима:
– А куди ж од них дінешся? Де люди, там і клопи.
Олімпіада Петрівна читала Вадику вірші, які він легко запам'ятовував, потім голосно декламував:
Онази суденую зиму пою
Я из дому высел, бы синий мойоз.
Гизу пимияется медено гою
Осадка, везуся хосту воз.
И сестуя вазно сокойствии синном,
Осадку ведет под уцы музицок.
В босих сисагах, в пуусубке оцинном,
В босих юкавицах,
А сам сизакок.
Нюра дивилася на Вадика, слухала, посміхалася і гладила свій живіт, не те щоб дуже великий, але уважному погляду помітний. Там також зростала істота, хотілося б, щоб це був хлопчик, який, можливо, буде таким же жвавим і кмітливим, як Вадик. Може, і його вона Вадиком назове, а краще все ж Іваном. Нехай буде Іван Іванович. І вона, Нюра, також, як Олімпіада Петрівна, читатиме Івану Івановичу, маленькому Ванюшці, вірші про "мужика-сноготка".
12
…Заметіль несподівано припинилась, засяяв день, тихий, сонячний, якщо не жмуритись, можна осліпнути. Уранці рано по морозі, по сонцю побігла Нюра в легкій своїй шубці, у щойно підшитих валянках у Долгов. Хоча й вагітна, а бігла легко по сліду, прокладеному ранковими саньми.
Пошти накопичилося пристойно. Одній лише Нінці Курзовій було чотири листи: три від Миколи і один від двоюрідної сестри з Пензенської області. Було ще дві посилки. Одну, бабі Дуні від онука, Нюра взяла з собою, другу – дружині Плечевого Олександрі від Люшки з Куйбишева – не взяла: фанерний ящик був важкуватий. Позичила в Катьки пляшку керосину. Викупила по карточках хліб за тиждень – без двохсот грамів кіло, – ще теплий. Поки йшла, відщипувала по шматочку, сама себе не в силах зупинити. Коли менше половини зосталося, пересилила себе, засунула решту в сумку поглибше і пішла швидше, намагаючись не думати про їжу.
Сонце стояло ще високо, від іскристого в його світлі снігу різало очі. І хоча було ясно, що зима вже закінчується, а все ж мороз ще хапав за ніс, і до вечора (на пошті сказали) буде подальше похолодання. Шубка, скроєна з маминої плюшевої куртки, із її ж ватяної тілогрійки з овечим коміром, була від морозу слабким захистом, але Нюра прудко бігла зі своєю важкою ношею, бігла, як коняка, що чує наближення дому, благо дорога уже була розкатана, розгладжена полозами (і жирно блищала), ноги самі по ній несли, тільки встигай підстрибувати.