– Чотириста п'ятдесят гектарів приблизно, – сказав він.
– І скільки у вас народу працює? – запитав Михайло Сергійович.
– Чого? – не зрозумів Чонкін.
– Ну, я запитую, який у вас колектив? Скільки трактористів, комбайнерів, полеводів?
Чонкін подумав і сказав:
– Я єсть один.
– Ну цього я вже ніяк собі в голову не вміщу. Як же це – один? Я розумію, що у вас парткомів там, звичайно, немає, – пожартував Генсек, і всі, хто йшов позаду нього, голосно засміялися. – Але, однак, навіть без парткомів треба орати, сіяти, удобрювати, проріджувати, збирати, молотити, віяти, возити зерно на елеватор. І хто все це робить?
– Я роблю, – сказав Чонкін.
– Зовсім сам?
– Коли була вайфа, то із нею. А теперечки сам.
– Не може цього бути, – сказав міністр сільського господарства.
– Ось і може, – різко заперечив Михайло Сергійович. – Там люди не так працюють, як у нас. А до нас повертатися-то не хочете? А то дали б ми вам колгоспом поголовувати, такого ж, припустимо, розміру, що й ваша ферма, але іще чоловік двісті було б у вас у підпорядкуванні. А може, до вас прислати делегацію на навчання? Не заперечуєте?
Не дожидаючись відповіді, Горбачов рушив далі, але секретар з ідеології, що йшов слідом, затримався біля Чонкіна і тихо запитав:
– Скажіть, а хто у вас приймає рішення?
– Які рішення? – не зрозумів Чонкін.
– Рішення, коли приступати до посівної, коли починати жнива.
Генсек уже потискав руку останньому фермеру, але, виявляється, мав добрий слух, тож повернувся і сказав секретарю з ідеології:
– Це запитання доказує, що тобі пора на пенсію.
17
Наступною за планом заходів для фермерів була поїздка по двох областях середньої смуги з відвіданням передових колгоспів і радгоспів. Їхали у вагоні СВ. Вагон був новий, занавіски чисті, і провідник розносив чай із печивом. У коридорі висів розклад руху поїзда, Чонкін став його читати знічев'я. Чомусь він не подумав одразу, що поїзд іде через місця, з якими у нього було пов'язано стільки переживань. А тепер він наткнувся на знайому назву – Долгов, і перехопило подих.
Скільки років минуло, згадував він іноді село Красне і жінку, з якою жив недовго, але гарно, однак затягувало пам'ять туманом, і далекий образ виникав у ній ледь вловимий, не викликав у душі нічого, а тут накотило зненацька.
Усю ніч він крутився, іноді на мить засинав, і тоді снилася йому Нюра дуже явно і чітко, молода, повнотіла, пропахла парним молоком. Вона всміхалася до нього, манила, розкинувши руки і ноги. Поринаючи в її обійми, він прокидався в досаді, що дійсність не співпадає зі сном, і гнівався на себе, що допустив таке дурне сновидіння: Нюра зараз, якщо й жива, скільки ж це їй? Вона ж навіть старша за нього.
До ранку він спинився на думці, з якою постав перед керівником делегації Джеррі Маккормаком.
Вислухавши Чонкіна, Джеррі йому сказав, що він людина вільна, громадянин вільної країни і має право чинити, як йому заманеться.
– Але я раджу тобі подумати, тут твої дії можуть невірно трактувати.
Вони домовилися, що завтра цим же поїздом Чонкін добереться до місця перебування делегації.
На станції Долгов він зійшов на перон, худорлявий літній чоловічина з обвітреним, задубілим обличчям, зі вставними фарфоровими зубами, у джинсах, у штормівці, з дорожньою сумкою через плече.
На привокзальній лавці під пам'ятником Леніну два місцевих гурмани по черзі сьорбали з трилітрової банки коричневе мутне пиво місцевого виробництва і загризали його сушеними кільками.
– Хай! – сказав до них Чонкін. – Де тут можна взяти бас чи іще щось до Красного?
На це один із гурманів відповів, що він у місцевому духовому оркестрі грає на трубі, а бас у них Колька Жилкін, який в даний період недосяжний, оскільки перебуває у повному запої.
– А тобі, батя, тільки бас треба чи повний оркестр? – запитав трубач.
– Ноу, – відказав Чонкін, – ніякий оркестр. Мені треба поїхати в село Красне.
Гурмани пояснили, що доїхати в Красне в період бездоріжжя практично не можна ні на чому, окрім трактора, а трактора катма, але пішки тут не так вже й далеко.
– Пройдеш ось по цій вулиці, дійдеш до площі Перемоги, там такий прищ стоїть. Станеш спиною до прища, просто перед тобою буде райком і райісполком, сіра споруда. Обігни її з правого боку, і знову ж таки направо піде вулиця Героїв-панфіловців, по ній дуй прямо-прямо-прямо і в кінці кінців додуєш до самого Красного. Тільки дуже не розганяйся, – пожартував трубач, – а то мимо проскочиш.
Дійшовши до вказаної площі, Чонкін побачив посередині порожній п'єдестал, обгороджений низьким зеленим ажурним парканчиком з металевого прута. Очевидно, п'єдестал і був тим предметом, що його трубач обізвав прищем. Біля прища на дерев'яній лавочці сиділа неохайна бабуся у в'язаній кофті з непокритою головою. Біля її ніг лежала корзинка, напевне, з продуктами, а в руках вона тримала чекушку горілки, до якої раз по раз прикладалася, бурмочучи щось таке мало схоже на людську мову. Якщо вслухатися, можна було розрізнити окремі слова типу "дерьмократи", "підираси" і "розстрілять". Чонкіну здалося, що він цю старушенцію десь бачив, він придивився до неї, напружив пам'ять і насилу вгадав у ній свого колишнього партизанського командира, нездоланну Аглаю Степанівну Ревкіну, яка колись змушувала його до співжиття. Перед райкомом КПРС висіла велика дошка пошани з портретами так званих передовиків виробництва, а справа од цієї дошки, уздовж стежки, іменованої Алеєю слави, стояли в ряд декілька кам'яних плит із вибитими на них іменами похованих тут і вже забутих героїв давніх боїв. Серед інших був тут і камінь, присвячений довоєнному начальнику НКВС, життєрадісному капітану Милязі, який, згідно з написом на камені, начебто був тут похований. Насправді ж, як читачеві добре відомо, ніякого Миляги тут не було, під каменем лежали кістки Осоавіахіма, який начебто збирався стати людиною. Камінь, що косо стирчав над цією могилою, давно покрився зеленою пліснявою й мохом. Ні профілю капітана Миляги, ні напису на камені не було видно, але якесь незрозуміле відчуття зупинило тут Чонкіна й примусило постояти хвилини півтори, не більше. Після чого він рушив далі.