Він іде по вулиці, він нікого не боїться, він нікому не потрібен, і це щастя – бути нікому не потрібним!
5
Об одинадцятій ночі вервечка чорних авто підкотила до воріт уже змальованої нами дачі. З них висипались однаково вгодовані люди в темних пальто з сірими каракулевими комірами і шапками з того ж хутра. Вийшов і хазяїн дачі в маршальській шинелі й кашкеті.
Начальник охорони доповів, що на дачі все гаразд, караул в повному складі несе службу.
– Добре, – сказав хазяїн і повернувся до людей, що приїхали разом із ним: – А ви чого приїхали? Куди це зібралися?
Серед прибулих виникло замішання. Вони притискалися один до одного, не знаючи, як себе поводити і що відповідати. Сміливішим за всіх, звісно ж, виявився Лаврентій Павлович. Він виступив наперед:
– Дорогий Коба, ти ж сам запрошував нас на вечерю.
– Я передумав, – відповів мнимий Коба. – Мені надокучили ваші противні пики. А твоя, Лаврентію, пика – особливо. Забирайтеся геть!
Його соратники знали своє місце. І знали, як поводитися в таких випадках. Вони негайно розсіялися по машинах і розтанули в них, безшумно прикривши дверцята. І машини тихо, немовби навшпиньках, одна за одною потонули в темряві.
Увійшовши в дім, Сталін скинув шинелю на тумбочку, що стояла у вітальні, підійшов до дверей однієї з чотирьох спалень. До нього підскочив новий начальник охорони Іван Хрустальов:
– Товаришу Сталін, які будуть розпорядження?
– Забирайтеся всі геть! – сказав Сталін.
І зачинився в кімнаті. Що було далі, деталей не знає ніхто. Охоронці, які залишилися за дверима, чули, як він ходив по кімнаті незвичними для нього швидкими кроками. Двері були зачинені наглухо, але десь згори крізь вузьку щілину проникала ледь помітна смужечка світла і запах диму цигарок "Герцеговина Флор". Було тихо. Однак о другій годині ночі таємно встановлена Берією служба прослуховування телефонів зафіксувала розмову, яка нам видалася б дивною, якби ми не знали, у чому справа.
Дзвінок був від товариша Сталіна з Кунцево актору товаришу Меловані. Ось повна розшифровка розмови, яка відбулася:
С.: Доброго вечора!
М. (невдоволено): Який вечір? Уже третя година ночі.
С.: Вибачте, але я знаю, що ви пізно лягаєте. Я також. Ви знаєте, хто з вами розмовляє?
М.: Здогадатися неважко.
С.: Так, мабуть. Я сподіваюся, ви ще пам'ятаєте мій голос по старих фільмах.
М.: Ну то й що?
С.: Хочу вам сказати, що ви сьогодні чудово грали.
М. (не без іронії): Приємно чути від професіонала.
С.: У вас тільки один недолік. Ви своєю грою затьмарюєте усіх інших, і це неправильно. У злагодженому спектаклі дуже талановитий актор повинен стримувати себе і не надто переважати інших. Але у вас такий талант, що ви завжди будете виділятися.
М.: Це не талант, а характер. Я завжди був лідером.
С.: І прагнення до лідерства у вас збереглося?
М.: Не знаю. Може, й так.
С.: А скажіть, будь-ласка, як би ви поставилися до того, щоб ми знову помінялись ролями (тривала пуза). Чому ви мовчите?
М.: Це серйозно?
С.: Можна вважати, що так.
М.: Можна вважати чи серйозно?
С. (після тривалої паузи): Дуже серйозно.
М.: Тоді я повинен подумати. Ви не міняли номер прямого телефону? Я подумаю і зателефоную.
Через півгодини в спальні начебто Сталіна пролунав дзвінок. Його чула охорона. Сталін узяв слухавку і у відповідь на своє "алло" почув одне слово: "Нет!"
6
Далі все відомо. Або нічого не відомо. Тому що свідоцтв багато, але достовірних – жодного. Якщо скласти всі показники докупи, то справа була так. Звичайно Сталін, справжній чи підмінений (різниці немає), лягав пізно і пізно вставав. Тому, коли двері його кімнати не відчинилися об одинадцятій ранку, о дванадцятій, о першій і другій після полудня, ніхто стурбованості не проявив. О шістнадцятій начальник охорони Хрустальов і його помічник Лозгачов багатозначно перезирнулися, але жодними словами не обмінялися. О сімнадцятій Лозгачов сказав:
– Здається, товариш Сталін усе ще відпочиває.
Він ніколи не сказав би: товариш Сталін спить, оскільки припускалось, що товариш Сталін не спить ніколи.
Начальник відповів, що у товариша Сталіна був учора особливо важкий день: робота, театр, розмови по телефону.
Обидва зітхнули, поспівчувавши товаришу Сталіну, і замовкли іще на годину. О вісімнадцятій десять Хрустальов сказав Лозгачову:
– Запитай у товариша Сталіна, чи не треба йому чого.
На що Лозгачов відповів:
– Ти начальник, ти й запитай.
На що начальник сказав:
– Я начальник, а ти – підлеглий, повинен безумовно виконувати те, що я тобі кажу.
На що підлеглий висунув вимогу:
– Тоді підпиши письмовий наказ розбудити товариша Сталіна.
Але начальник заперечив:
– Не розбудити, а запитати, чи не потрібно йому чогось.
На що підлеглий погодився:
– Напиши: запитати, чи не потрібно чогось. І підпиши.
На що начальник махнув рукою і сам пішов запитувати товариша Сталіна, чи не потрібно йому чого. Замість відповіді почув мукання. Автоматичні двері були заблоковані зсередини, а зовні були відчинені за допомогою сокири. Зламавши двері, начальник і помічник побачили жахливу картину. Товариш Сталін лежав на голій підлозі, обісцяний, і щось мукав. На тумбочці стояла надпита пляшка "боржомі", а в руці мукаючий тримав склянку. Так актор Меловані приступив до виконання своєї останньої ролі в трагедії "Смерть товариша Сталіна".
Усім відомо, хто був у цей час в країні і хто не був, що похорони начебто Сталіна ознаменувалися жахливим стовпотворінням, в результаті якого десятки людей були розчавлені один одним чи загинули під копитами коней кінної міліції. Ті ж, кому вдалося дістатися гробу, відзначали, що Сталін лежав як живий, виглядав значно молодшим для свого віку і взагалі був схожим на артиста Георгія Меловані у фільмі "День Перемоги". Таким багато хто його і запам'ятав. Портрети такого Сталіна потім його шанувальники возили на лобовому склі своїх автомобілів, носили на демонстраціях у дев'яностих роках ХХ століття, а декотрі носять досі і довго іще носитимуть.
Зрозуміло, товариші Сталіни, що справжній, що мнимий, обидва є другорядними персонажами нашої оповіді і тому, як нам здається, займають тут занадто багато місця. Але раз вже ми прослідкували долю мнимого до самісінького кінця, то варто хоча б побіжно доказати історію і справжнього. Зі складними почуттями сприйняв він смерть свого двійника, тижбу на Трубній площі і поведінку своїх колишніх соратників. Після нічної телефонної розмови з Меловані він не відчував до нього зла, а тепер навіть і пошкодував, що цей чудовий артист помер так рано, у шістдесят років, і навряд чи власною смертю. А якби працював у театрі, міг би ще пожити. Істинний Сталін розумів, що Берія виявився обманутим і що цей обман він Меловані, звичайно, пробачити не міг. Пробачивши, він був би не Берія. Пізніше до Сталіна дійдуть чутки про те, як реагували на його смерть його невірні і підлі соратники. Берія, як тільки лже-Сталін віддав Богу душу, закричав, торжествуючи: "Тиран мертвий!" Знаменита фраза "Хрустальов, машину!" – була другою. Підозри Сталіна відносно Берії і решти справдилися негайно.