Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана

Страница 46 из 67

Владимир Войнович

— Я—дезертир? — здивувався Чонкін. . — А що ж — я?

Чонкін спустив ноги з ліжка.

— Щось ти не те, Нюрко, мелеш, — невдоволено мовив він.— Який же я тобі дезертир, сама подумай. Мене сюди поставили охороняти ероплан. Скільки я не звертався в частину, ніхто мене не знімав. Сам я покинути пост не можу, не належить за статутом. Як же я можу бути дезертиром?

Нюра почала плакати і вмовляти Чонкіна вжити якихось негайних заходів, бо їм усе одно нічого не доведеш. Чонкін подумав і рішуче труснув головою.

— Ні, Нюрко, ховатися мені негоже, бо покидати свій пост я не маю права. І зняти мене не може ніхто, окрім роз-водящого, начальника караулу, чергового по частині чи...— Чонкін помізкував, яка ще відповідальна особа може зняти його з поста, і вирішив, що після чергового по частині він може підкоритися не нижче, ніж генералу,— чи генерала,— підсумував віч. І став одягатися.

— І що ж ти робитимеш? — запитала Нюра.

— А що мені робити? — стенув він плечима.— Піду, стану на пост, і нехай спробує хто підійти.

Надворі так само лив дощ, тому Чонкін надів шинелю, а на неї натягнув пасок з підсумками.

— Стрілятимеш у них? — злякано запитала Нюра.

— Не зачеплять, не буду,— пообіцяв Чонкін.— А вже як зачеплять, нехай не ображаються.

Нюра кинулася до Івана, обхопила його за шию руками, заплакала.

— Ваню,— просила вона, давлячися слізьми,—прошу тебе, не чини їм опору. Уб'ють.

Чонкін провів рукою по її волоссю. Воно було мокре.

— Що вдієш, Нюрко,— зітхнув він.— Я ж вартовий. Давай про всяк випадок попрощаємося.

Вони поцілувалися тричі, і Нюра, хоча й не вміла цього робити, перехрестила його.

Чонкін перекинув гвинтівку через плече, надів пілотку і вийшов надвір. Дотц начебто вщухав, і десь за Ново-Клюк-виним засвітилася бліда райдуга.

Насилу видираючи ноги з липкої твані, Іван пройшов до літака, відчуваючи, як в дірявий правий черевик одразу ж просочилася вода. Дощ, ніби пііюно, шарудів по тугій обшивці крил, важкі краплі тремтіли на промасленому брезен ті чохла. Чонкін заліз на праву нижню площину, а "ерхня ховала його від дощу. Си ділося не дуже зручно, бо площина була похилою і слизькою. Зате видно було добре, і Чонкін тримав у полі зору обидві дороги — верхню і ту, що йшла вздовж берега річки Тьопи.

Минула година, ніхто не з'являвся. Минуло ще півгодини, Нюра принесла сніданок — картоплю з молоком. Раптом скінчігзся дощ і визирнуло сонечко. Воно підбилося в калюжах і засяяло яскравими блискітками в кожній краплі. Чи від сонця, чи від сніданку, чи від того й другого разом у Чонкіна поліпшився настрій і зникло відчуття близької небезпеки. Він став навіть потроху дрімати.

— Гей. армієць!

Чонкін здригнувся і вхопився за гвинтівку. Біля тину стояв Плечовий. Він був босий, у підкачаних майже до колін штанях, на плечі мав волок.

— Шукаю напарника з волочком походити,— пояснив він, з цікавістю позираючи на Чонкіна.

— Одійди,— сказав Чонкін і одвернувся. Але одним оком усе-таки зиркав на Плечового.

— Та ти що? — здивувався Плечовий.— Образився на мене? Коли ти про те, що я про Борка патякав, так це ти дарма. Я сам не бачив, може, вона з ним і не живе,— Плечовий повісив волок на тин, нахилився і просунув ногу між вори-нами. Він збирався вже просунути й другу, але Чонкін зіскочив з площини.

— Гей, гей, не лізь! Застрелю! — закричав він і спрямував гвинтівку на Плечового.

Плечовий відсахнувся, поквапно зірвав волок з тину.

— Пришелепуватий ти, парубче, їй Богу,— пробурмотів він і попростував до ріки.

Тут з-за пагорба з'явилася крита машина. Шофер газував і крутив кермо. Поряд з ним на підніжці, тримаючись за дверцята, стояв замурзаний лейтенант і командував. Решта людей в сірих мундирах, вже геть-чисто з ніг до голови заліплених грязюкою, змилених, підштовхували. Машина всё одно пробуксовувала, і зад її заносило то в один, то в Другий бік. З цікавістю спостерігаючи цю несподівану сцену, Плечовий посторонився.

— Гей, товаришу, підсобив би! — хрипко прокричав йому лейтенант.

— Еге, нема чого робити,— пробурмотів Плечовий і, обернувшись, повільно рушив далі. Але йому стало так цікаво, що він повернувся і пішов назирці за машиною, яка під'їхала до правління і там зупинилася.

20

Іван Тимофійович. Голубєв у своєму кабінеті працював над складанням звіту про хід сінозбирання за останню декаду. Звіт був, звичайно, липовим, бо ніякого збирання в останню декаду майже не було. Чоловіки йшли на фронт, жінки їх споряджали — яке вже тут збирання! В райкомі, однак, таку причину поважною не вважали. Борисов лаявся по телефону, вимагав виконання плану. Він, звичайно, знав, що вимагав у ці дні неможливого, але папірець про виконану роботу був для нього важливішим від самої роботи — його теж лаяли ті, хто стояв над ним. Тому Борисов збирав папірці з усіх колгоспів, складав цифри, писав свій папірець і надсилав до області, де на підставі районних звітів теж створювали папірець, і так ішло аж нагору.

Ось чому голова Голубєв сидів зараз у кабінеті і робив внесок у загальну велику паперову справу. Він розграфив аркуш паперу на клітинки, в яких проти прізвищ бригадирів проставляв гектари, центнери, проценти й трудодні. Потім покликав рахівника Волкова, який сидів у сусідній кімнаті. Волков швидко на рахівниці підбив цифри кожної колонки, і голова записав їх у графі "всього". Відпустивши рахівника, голова поставив свій чіткий підпис, подув на новоспе-чений документ і відсунув, щоб помилуватись віддалік. Цифри мали переконливий вигляд, і голова упіймав себе на відчутті, що сам цим цифрам певною мірою вірить. Уладнавши справу, підвівся, аби розім'ятися. Потягуючись, підійшов до вікна і завмер з піднятими руками.

Перед конторою стояла полуторка з критим верхом. Біля неї юрмилися замащені люди в сірих мундирах, а двоє вже сходили на ґанок. "По мене!" — зойкнув подумки голова. Хоч як готувався він зустріти свою долю, але зараз поява цих людей захопила його зненацька. Тим паче, що він просився на фронт і, здається, його прохання збиралися вдовольнити. Тепер усе скінчено. Голова забігав по кабінету. Що робити? Тікати марно, та й нікуди — он їхні кроки вже чутно в сусідній кімнаті, там, де сидить рахівник. Сховатися? Смішно. Раптом погляд його впав на щойно складений папірець. От він — доказ! Сам собі підписав вирок. Що робити? Спалити? Пізно. Порвати? Склеять. Вихід був тільки один. Іван Голубев зіжмакав папір і запхав у рот. Але прожувати не встиг.