— Цилю, ти дагемно так говогиш. Це дуже хогоший молодий чоловік. Він навіть тгохи кгащий від того, який був у Го мелі, бо той тгимав мене в тюгмі тги доби, і тги доби я йому пояснював, чому мене не можна тгимати у тюгмі. А цей лго зумів усе одгазу.
Повернувшись до себе, капітан Миляга сказав Капі щось примирливе і взяв у неї листа, який надійшов із сьогоднішньою поштою. Очевидно, це була анонімка. Адреса Установи була написана лівою рукою, адреса відправника зовсім відсутня. В цьому не було нічого незвичайного. В Установу, очолювану капітаном Милягою, громадяни майже завжди писали листи без зьоротної адреси і за незначними винятками лівою рукою. (Винятки складали лівші, вони звичайно писали правою рукою). В таких листах містилися переважно дріб'язкові доноси. Хтось критикував карткову систему. Хтось висловлював сумнів у нашій Швидкій перемозі над німцями. Хтось на кухні розповів анекдота сумнівного характеру. Один пильний товариш просив звернути увагу на творчість поета Ісаковського. "Слова цього поета,— писав пильний товариш,— в пісні "Лучше нету того цвету. .." звучать з платівок і лунають з допомогою радіо на весь Радянський Союз, серед них і відомий рядок "Как увижу, как услышу". Але вслухайтеся уважно, і ви вловите дещо інше. "Каку вижу, каку слышу",— ось як звучить цей текст, коли вслухатися". Пильний товариш пропонував запросити поета Куди Слід і поставити йому пряме запитання: "Що це? Помилка чи лихий задум?". Заодно автор листа повідомляв, що він уже сигналізував про цей кричущий факт в місцеву газету, проте відповіді досі не отримав. "Вперта Мовчанка газети,— робив висновок пильний товариш,— мимоволі наводить на думку, чи не знаходиться редактор У злочинному зв'язку з поетом Ісаковським, а якщо знаходиться, то чи не є це ознакою розгалуженої шкідницької організації?".
Слід чесно сказати, що Установа вживала заходів далеко не за кожним таким сигналом, інакше на волі не зосталося 6 жодної людини.
Отже, лист, який надійшов з останньою поштою, на перший погляд, здавався цілком звичайним. Але капітанові чомусь подумалося, що саме в цьому листі міститься важливе повідомлення. Він розпечатав листа і з перших рядків зрозумів, що не помилився.
"Повідомляємо, що в нашому селі Красному переховується дезертир і зрадник Батьківщини товариш Чонкін Іван, який проживає у домі поштарки Бєляшової Ганни і має при собі зброю, а також бойову техніку у вигляді аероплана, який не літає на бій з німецько-фашистськими загарбниками, а стоїть на городі без будь-якої користі в період тяжких випробувань для нашої країни. Червоноармієць Чонкін Іван, хоча його місце на фронті, не воює, а займається розпустою, різними видами пияцтва й хуліганства. Вищезгаданий Чонкін Іван висловлював незрілі думки і недовір'я до марксистсько-ленінського вчення, а також до праць Чарль-за Дарвіна про походження людини, в результаті яких мавпа перетворилася на людину шляхом праці і осмислених дій. Плюс до вищесказаного, він допустив злочинний спаш скотиною Бєляшової Ганни городу відомого місцевого селекціонера і природодослідника Гладишева Кузьми, і цими своїми діями Чонкін, безумовно, заподіяв величезний збиток нашій радянській науці сільського господарства на ниві гібридизації. Просимо приструнчити дезертира, який зарвався, і притягти до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Жителі села Красного".
Капітан прочитав листа і червоним олівцем підкреслив слова "дезертир, зрадник Чонкін". Синім олівцем підкреслив прізвище "Гладишев", збоку написав "анонімник" і вивів запитальний знак.
Лист був саме до речі. Час було братися за втілення в життя вказівок Верховного Головнокомандуючого. Капітан викликав до себе лейтенанта Філіппова.
— Філіппов,— сказав він йому,— візьми скільки тобі потрібно людей, завтра поїдеш у Красне, заарештуєш дезертира на прізвище Чонкін. Ордер отримаєш у прокурора. Дізнайся, хто такий Гладишев. Можливо, він нам іще знадобиться.
Звечора небо закрили хмари, і почався дощ. Він періщив не вщухаючи всю ніч, і до ранку дорогу так розвезло, що пересуватися по ній було неможливо. Нюра йшла узбіччям, і її великі, батькові ще, чоботи раз по раз сповзали, доводилося притримувати їх за халяви. Та ще й сумка від дощу набухла і зісковзувала з плеча. Промучившись отак кілометрів два з половиною, вийшла Нюра до першої розвилки і побачила криту брезентом полуторку. Біля неї порпалося кілька чоловік в сірих гімнастерках. Промоклі й брудні з ніг до голови, вони розчищали хто лопатами, а.хто й просто руками дорогу перед машиною, а один з двома кубиками на петлицях стояв трохи осторонь і палив, прикриваючи долонями від дощу розкислу самокрутку. З-за машини вийшов кремезний здоровань зі шматком фанери, який він використовував замість лопати. Побачивши Нюру, що обминала полуторку збоку, здоровань зупинився і вирячився на неї звірячими своїми очима з-під рудих брів.
— Жінка! — заволав він здивовано, наче зустрів її на безлюдному острові.
Люди в сірій формі покинули роботу, обернулися до Ню-ри і почали мовчки її розглядати. Під їхніми поглядами Нюра позадкувала.
— Дівчино! — гукнув до Нюри той, що палив.— До Красного далеко?
— Ні, не далеко,— сказала Нюра.— Ось ще з кілометр проїдете, за горб перевалите, а там уже видно буде. А кого вам треба? — посміливішала вона.
— Та там у вас дезертир якийсь живе, чорти 6 його забрали,— довірливо пояснив боєць з лопатою, який стояв біля лейтенанта.
— Прокопов,— суворо перебив його лейтенант,— не патякай!
— А що я такого сказав? — Прокопов кинув лопату і сів за кермо. Машина рушила, просунулася трохи вперед і знову засіла в багнюці. Нюра попрямувала далі. Вона пройшла трохи дорогою, потім узяла праворуч і низом, низом уздовж річки кинулася назад до Красного.
Чонкін спав так міцно, що його не одразу вдалося розбудити. Довелось навіть хлюпнути в лице холодною водою. Нюра розповіла про людей, які загрузли на дорозі, про розмови щодо дезертира.
— Ну й нехай ловлять свого дезертира,— крутив сонною головою і не міг нічого второпати Чонкін.— Я тут до чого?
— О Господи,— сплеснула руками Нюра.— Та невже ти не можеш зрозуміти? Дезертир — то хто? Ти.