— Що тут відбувається? — строго запитав капітан.
— Не галасуй,— сказав боєць,— пораненого розбудиш.
— Ти хто такий? — закричав Миляга, хапаючись за кобуру.
Тоді боєць зірвався з табуретки і наблизив багнета до живота капітана.
— Руки вгору!
— Я тобі зараз дам — руки вгору,— посміхнувся капітан, намагаючись розстебнути кобуру.
— Але ж я штрикну,— попередив червоноармієць. Зустрівшись з його безжальним поглядом, капітан зрозумів, що справи кепські, і повільно підняв руки.
— Нюрко,— сказав боєць до дівчини, яка все ще стояла біля дверей,— забери в нього лівольвер і кинь у сумку.
Поминуло декілька днів відтоді, як зникло відомство капітана Миляги, але в районі ніхто цього не помітив. А пропала ж не голка в сіні, а солідна Установа, яка посідала серед інших установ вельми помітне місце. Така установа, що без неї наче й кроку ступити не можна. А от пощезла, й край, і ніхто навіть не зойкнув. Люди жили, працювали, народжувалися і вмирали, і все це без відома відповідних органів, а так, самопливом.
Цех* безлад тривав би хтозна-скільки, коли б перший секретар райкому товариш Ревкін з часом не став відчувати, що довкола нього ніби не вистачає чогось. Це дивне почуття поступово міцніло, воно сиділо в ньому, немов колючка, і нагадувало про себе повсюди, хоч де б Ревкін перебував — на бюро райкому, на нараді передовиків, на сесії райради і навіть удома. Не зумівши розібратися в своїх настроях, він позбувся апетиту, став неуважним і якось навіть дійшов до того, що натягнув кальсони на галіфе і в такому вигляді спробував піти на роботу, але персональний шофер Мотя його тактовно зупинила.
І от якось уночі, коли він лежав, дивився на стелю, зітхав і палив цигарку за цигаркою, дружина Аглая, лежачи поруч, запитала його:
— Що з тобою, Андрію?
Він вважав, що вона спить, і вдавився димом від несподіваного запитання.
— У якому розумінні? — запитав він, відкашлявшись.
— Ти останнім часом став якийсь нервовий, спав з виду, нічого не їси і весь час палиш. У тебе неприємності на роботі ?
— Ні,— сказав він,— усе гаразд.
— Ти здоровий?
— Абсолютно. Помовчали.
— Андрію,— хвилюючись, сказала дружина,— скажи мені як комуніст комуністу: може, в тебе нездорові настрої?
З Аглаєю він познайомився понад десять літ тому, коли обоє проводили колективізацію. Аглая, тоді ще двадцятип'ятирічна комсомолка, з палаючим поглядом, підкорила Ревкіна тим, що дні й ночі перебувала в сідлі, хвацько літаючи по району, вишукуючи і викриваючи куркулів та шкідників. її маленьке, але міцне серце кс знало пощади до ворогів, яких тоді у великій кількості відправляли в холодні землі. Вона не завжди розуміла гуманну лінію партії, яка не дозволяла знищувати всіх на місці. Тепер Аглая завідувала дитячим будинком.
Почувши запитання, Ревкін замислився. Він погасив одну цигарку і запалив другу.
— Так, Глашо,— сказав він, подумавши.— Ти, здається, маєш рацію. У мене справді нездорові настрої.
Знову помовчали.
— Андрію,— тихо й невблаганно сказала Аглая,— коли ти сам у собі відчуваєш нездорові настрої, то мусиш роззброїтися перед партією.
— Так, мушу,— погодився Андрій.— Але що буде з нашим сином? Адже йому лише сім років.
— Не хвилюйся. Я виховаю його справжнім більшовиком. Він навіть забуде, як тебе звали.
Вона допомогла чоловікові скласти чемодан, але перебути в одному ліжкові залишок ночі відмовилася з ідейних міркувань.
Уранці, коли прийшла машина, Ревкін наказав шоферу Моті відвезти його Куди Слід, бо пішки він останнім часом не ходив і не зміг би знайти дорогу.
Як не дивно, Де Слід Кого Слід не виявилося. Не було ні вартових, ні чергових, і на великих зелених воротях висів чималий замок. Ревкін стукав у двері і у ворота, намагався зазирнути у вікна першого поверху — нікого не було видно.
"Дивно,— подумав Ревкін.— Як це може бути, щоб у такій Установі нікого не було".
— А тут уже з тиждень, напевне, як замок висить,— сказала Мотя, наче вгадавши його думки.— Може, їх давно розігнали.
— Не розігнали, а ліквідували,— строго поправив Ревкін і наказав їхати до райкому.
Дорогою він думав, що справді зникнення такої серйозної Установи неможливо пояснити нічим, крім ліквідації. Але коли це так, то чому ніхто не поставив його до відома? І взагалі, чи ж можна ліквідувати, та ще у військовий час, організацію, з допомогою якої держава охороняє себе від внутрішніх ворогів? І чи не пояснюється це зникнення задумами цих самих ворогів, котрі тепер, напевне, активізували свою діяльність?
Зачинившись у своєму кабінеті, Ревкін обдзвонив ряд сусідніх районів і шляхом обережних розпитів довідався, що повсюди ті, Кому Слід, як і досі,на своєму місці і цілком активно функціонують. Від цієї звістки не полегшало. Зараз становище здавалося ще заплутаниним. Необхідно було організувати негайне розслідування.
Ревкін зняв трубку і попросив з'єднати його з капітаном Милягою.
— Не відповідає,— сказала телефоністка, і лиш тепер Ревкін збагнув усю безглуздість свого дзвінка. Адже коли б Миляга існував, йому непотрібно було б дзвонити. Але, з іншого боку, хто може розібратися в складній справі зникнення усіх, Кому Слід, коли саме ті, Кому Слід, і мали б займатися такими справами?
"Треба подати проект,— подумав секретар,— щоб у кожному районі було дві Установи. Тоді перша виконуватиме свої функції, а друга стежитиме, аби не зникла перша".
Ревкін занотував цю думку на листку настільного календаря, але негайно з'явилася й інша: "А хто ж стежитиме за другою Установою?" Отже, треба створити третю, а за третьою — четверту і так далі до нескінченності, але хто ж тоді займатиметься іншими справами? Виходило якесь зачароване коло.
Однак розмірковувати довго ніколи, треба діяти.
Ревкін послав шофера Мотю на ринок послухати, про що балакають жінки. Мотя небавом повернулася і повідомила, що жінки подейкують, начебто Установа в повному складі виїхала в село Красне арештовувати якогось дезертира. Нитку було знайдено. Тепер Ревкін знову почувався на своєму місці, і незрозуміле відчуття зникло, наче скалка, яку витягли пінцетом.
Ревкін зателефонував у Красне. До апарату підійшов голова Голубєв (ожив, виявляється). На запитання Ревкіна, де перебуває команда, що виїхала в Красне, Голубєв сказав: