— Тихіше, тихіше,— зашикав Гладишев.— Дитя розбудиш,— відсунувши злегка Афродіту, він сів на ліжку і, відчуваючи незвичайну радість від того, що йому, можливо, першому з людей довелося стати свідком такого чудового феномена, нетерпляче запитав:
— Як же тобі вдалося стати людиною, Осю?
— Та воно, бач, як вийшло,— задумливо сказав Осоаві-ахім,— я останнім часом багато працював. Сам знаєш, і продукти возив зі складу, і гною не цурався, і орати доводилося — ні від чого не відмовлявся, і от у результаті копіткої праці перетворився я нарешті на людину.
— Цікаво,— сказав Гладишев,— це дуже цікаво, тільки на кому я тепер продукти возитиму?
— Ну, це вже твій клопіт, Кузьмо Матвійовичу, — похитав головою кінь.— Доведеться підшукати заміну. Візьми хоча б Тюльпана, він ще людиною не скоро бтане.
— Чому ж так? — здивувався Гладишев.
— Лінивий тому що, все робить з-під палиці. Доки його не вдариш, з місця не зрушить. А щоб людиною стати, треба ганяти, знаєш як? Ого-го-го! — він раптом заіржав, але враз і спохопився.— Вибач, Кузьмо Матвійовичу, даються ще взнаки кінські пережитки.
— Нічого, буває,— вибачив Кузьма Матвійович.— Ну, а цікаво мені знати, що ти тепер думаєш робити? В колгоспі зостанешся, чи як?
— Навряд,— зітхнув Осоавіахім.— Мені тепер тут з моїм талантом робити нічого. Подамся, певно, в Москву, професорам покажуся. Може, з лекціями виступатиму. Ех, Кузьмо Матвійовичу, життя для мене тепер допіру лише розпочинається, одружився б, дітей понароджував для дальшого прогресу науки, а от не можу.
— Чому ж?
— Ще й запитуєш,— гірко всміхнувся Осоавіахім.— Ти ж сам вісім років тому що мені вчинив? Позбавив необхідних для продовження роду частин організму.
Незручно стало Гладишеву.
Він знітився і начебто аж почервонів, добре, що темно й не видно.
— Вибач, друже Осю,— сказав він щиро.— Якби ж то я знав, що ти людиною станеш, та хіба ж я дозволив би собі. Я ж то гадав, кінь, він і є кінь. Якби ж то я знав...
— Якби ж то,— передражнив його Осоавіахім.— А кінь то що? Хіба ж він не жива істота? Хіба ж од нього можна відбирати останню радість? Ми ж у кіно не ходимо, книжок не читаємо, одне тільки й лишається, а ти ножем...
Насторожився Гладишев. Щось не те плете Осоавіахім. Ще не встиг людиною стати, а вже критикує. Досягнення, звичайно, значне з біологічної точки зору, а коли надати цій справі ще й політичного забарвлення, то перетворитися коневі на людину ще півділа. Головне, на яку людину — нашу чи не нашу? І, виявивши належну пильність, поставив Гладишев коню запитання, так би мовити, "руба":
— А от ти мені скажи, Осю, коли тебе, приміром, на фронт візьмуть, ти за кого воювати станеш — за наших чи за німців?
Глипнув на нього кінь співчутливо, помотав головою, дурний, мовляв, чоловік.
— Мені, Кузьмо Матвійовичу, на фронт іти нема ніякої можливості.
— Як це нема можливості? — скрадливо поспитав Гладишев.
— А так,— розсердився кінь,— мені на спусковий гачок натискувати нічим. У мене пальців нема.
— Он воно що,— ляснув себе по лобі Гладишев і прокинувся.
Розплющив очі, ніяк не може второпати, куди ж подівся кінь. Обстановка в кімнаті колишня, і він, Гладишев, лежить у своєму ліжку на пуховій перині, притиснутий Афро-дітою до самісінької стінки. Навалилася вона на нього всією своєю вагою, прицмокує, посвистує уві сні, та з таким апетитом, що аж гидко. Спечно, млосно. Гладишев стусонув дружину плечем — не зрушив. Стусонув удруге — наслідки ті самі. Розсердився, вперся в стіну руками й ногами і так штовхнув Афродіту задом, що вона ледь з ліжка не гепнулася і підскочила.
— Га? Що? — нічого допетрати не може.
— Чуєш, Афродіто? — пошепки поспитав Гладишев.— А куди це кінь дівся?
— Який — кінь? — Афродіта трусила головою, намагаючись щось збагнути.
— Та кінь же, Осоавіахім,— сердився Гладишев на нетямущість дружини.
— О, Господи! — пробурмотіла Афродіта.— Патяка бозна-що. Коня якогось вигадав. Спи собі.
Вона беркицьнулась на живіт, уткнулася в подушку і одразу ж заснула знову.
Гладишев лежав, утупившись у стелю. Свідомість неквапом поверталася до нього, і нарешті він зрозумів, що кінь приходив до нього уві сні. Гладишев був освіченою людиною. Він читав книгу "Сон і сновидіння", яка допомогла йому дати сьогоднішньому сну вірну оцінку. "Вчора наслухався од Чонкіна дурниць, от і наснилося",— міркував він подумки. Але якась дивна думка, котру він не міг висловити, гризла й мучила його, і Гладишев ніяк не міг збагнути, що це означає. Заснути більше не міг. Лежав, крутився, а лишень за вікном засіріло, переліз через Афродіту і став натягати на себе кавалерійське галіфе.
Цього ранку Нюра прокинулася раніше за Івана, ще поночі. Покрутилася, покрутилася, нічого не вдієш, треба вставати. Корову доїти було зарано, задумала сходити до річки по воду. Взяла в сінях відра й коромисло, відчинила двері і заціпеніла — на ґанку хтось сидить.
— Хто це? — запитала вона злякано і двері про всяк випадок потягла на себе.
— Не лякайся, Ганно, це я, Гладишев. Нюра здивувалася, прочинила двері знову.
— Чого ж це ти тут умостився?
— Та так,— непевно відповів Гладишев.— Твій ще не прокинувся?
— Де там,— засміялася Нюра,— спить, як байбак. А що?
— Діло є,— Гладишев уник прямої відповіді.
— Може, розбудити? — Нюра поважала сусіда як вчену людину і гадала, що він з дріб'язкової причини турбувати не стане.
. — Та ні, не варто.
— А чого ж не варто? Я розбуджу. Нехай встає. А то як ніч, так на війну рветься, а як ранок, так не добудишся.
Гладишев дуже не заперечував, бо міркування, яке він хотів повідомити своєму другові, хоча й не мало важливого значення, проте було таким, яке важко втримати при собі.
За хвилину на ґанок вийшов Чонкін у кальсонах.
— Кликав, чи що? — запитав він, чухаючись і позіхаючи. Гладишев не квапився. Він зачекав, доки Нюра візьме
відра і одійде на певну відстань, а вже після того, ніяковіючи, що збудив людину через таку дрібницю, невпевнено мовив:
— Ось ти вчора щодо коня питав.
— Якого — коня? — не зрозумів Іван.
— Ну взагалі, чому, мовляв, він людиною не стає.
— А-а,— Іван згадав, що справді вчора була якась така розмова.