— Ти, голубе, не дрейф, тут усі свої, і ніхто тебе не зо-бидить.
— А я й не дрейфлю,— бадьорячись, сказав Чонкін.
— Дрейфиш,— не повірив сусід.— Ти тільки вдаєш, що не дрейфиш. А насправді, ох, як дрейфиш. Тебе звати як?
— Чонкін я, Ваня.
— А по батькові?
— Васильович,— охоче повідомив Чонкін.
— Це добре,— схвалив сусід.— Цар був колись Іван Васильович Грозний. Чув про такого?
— Узагалі щось чув,— підтвердив Чонкін.
— Добра була людина, душевна,— з почуттям сказав сусід. Підсунув до Чонкіна склянку з горілкою, а іншу взяв собі.— Давай, Ваню, вип'ємо.
Чонкін весь зіщулився, затримав подих, як завжди, коли пив горілку, аби пішла, а вона виявилася без смаку, без запаху, звичайна вода. Однак у голові зашуміло, і настрій покращав одразу, Чонкін став почуватися вільніше.
Сусід підсунув до нього тарілку з закускою — огірочки квашені, картопелька смажена. Пошукав Чонкін очима виделку, не знайшов, хотів їсти руками, сусід знову втрутився:
— А ти, Ваню, ротом просто. Ротом воно зручніше. Послухався Чонкін, спробував — дійсно, приємніше і
смачніше. І навіщо люди виделки і ложки вигадали? Мити їх треба. Тільки зайвий клопіт.
А сусід усе дивився на нього доброзичливо, посміхався. Та й запитав:
З*
67
— А ти, Ваню, бачу по петлицях, льотчиком, чи що, служиш?
Іван тільки хотів відповісти якось ухильно, аж тут сусідка праворуч втрутилася:
— Ні,— пискливим голоском сказала вона,— він конем їздить.
Здивувався Чонкін: така молода, а все знає. Звідкіля б?
— Невже конем? — зрадів сусід.— Це добре. Кінь — це наймиліше діло. Він тобі не гуде, не дирчить, і бензином від нього не тхне. І скільки ж у вас коней, цікаво, в частині?
— Чотири,— пропищала дівчина.
— А от і не чотири,— сказав Чонкін,— а три. Кобила була ряба, ногу зламала. її на бойню відправили.
— Рябу відправили, а гніда народила лошатко,— доводила своє дівчина.
— Ти з нею не сперечайся. Вона знає,— сказав сусід.— Ти мені краще ось що розтолкуй — ероплан швидше бігає, ніж кінь, чи кінь швидше?
— Дурне запитання,— сказав Чонкін.— Та він коли низько летить, так просто — вжжик! — і нема його, а коли високо залізе, тоді повільно.
— Ти диви! — сусід похитав головою ошелешено і став задавати Чонкіну інші запитання — скільки йому років, та чи довго в армії, як там годують, як одягають і на скільки дають онучі. І Чонкін відповідав йому охоче й грунтовно, доки не спохопився, що виказує незнайомцеві цілком секретну Військову Таємницю. І як це він примудрився! Адже скільки разів говорили, скільки попереджували: не патякай! Язикатий — знахідка для ворога!
А ворог у вишиванці вже геть знахабнів і, не криючись, бігав олівчиком по розкладеному на коліні блокноту.
— Чуєш, ти, що робиш? — метнувся Чонкін до сусіда і простягнув руку до блокнота.— Віддай сюди!
— Та ти що, чого ото кричиш? — заметушився сусід, згортаючи блокнота в трубочку.— Чого кричиш? Люди довкола, що подумають?
— А ти навіщо пишеш? — не вгамовувався Чонкін.— Теж мені письменник знайшовся. Оддай, кажу.
Він кинувся на свого супротивника і вже мало не вхопив блокнота, але сусід несподівано швидким рухом засунув його в рот і миттю проковтнув разом з олівцем.
— Нема,— сказав він, злісно всміхаючись і розводячи порожніми руками.
— Я тобі дам "нема",— загарчав Чонкін, кидаючись на ного з кулаками.— Я в тебе з горла видеру.
І хотів дійсно видерти, але сусід випручався і раптом заволав не своїм голосом:
— Гір-р-ко!
Чонкін згадав, що перебуває на весіллі, і, хапаючи сусіда за горло, теж задля годиться прокричав: "Гірко!" І всі присутні слідом за ним підхопили і з усіх кінців столу загукали:
— Гірко! Гірко!
А сусід, між іншим, починав уже похрипувати, і з горла в нього показався краєчок блокнота. Чонкін хотів прихопити його ще й іншою рукою і глянув скоса на нареченого й наречену — чи не дивляться. Але те, що він побачив, позбавило його геть усіх сил і бажання боротися за цей дурнуватий блокнот.
Молоді статечно підвелися, як і належить, коли гукають "гірко", поглянули на гостей, неначе питаючись очима, всерйоз вони чи просто знічев'я, відтак, подолавши ніяковість, наречений зігнув руку гачком, притягнув до себе різким рухом Нюрину голову і вп'явся своїми губами в її побілілі губи. Чонкін похолов, одразу згадавши, де, коли і за яких обставин він з ним зустрічався. Ще б пак — йому не згадати, коли нареченим був не хто інший, як кабан Борко, хоча й у вельветовій куртці, і зі значком, і зовні схожий на людину, а все ж кабан.
Чонкін хотів закричати людям, аби вони звернули увагу на те, що тут діється, на те, що кабан цілує людську дівчину, але кричати було марно, бо довкола стояв такий гармидер, повсюди чулося: "Гірко! Гірко!" — і навіть не "гірко", а інше якесь слово, теж знайоме Чонкіну. Він повів очима навкруги і тільки зараз чітко усвідомив, що тут коїться, збагнув, що за столом сидять зовсім не люди, а звичайні свині, стукають ратицями по столу і рохкають, як і належить свиням.
Чонкін затулив обличчя руками і опустився на табуретку. Господи, і що ж це таке діється, і куди він потрапив? У житті не згадував Бога жодного разу, а ось довелося.
Отямився він од тиші. Одвів від обличчя долоні. Свині зусібіч мовчки дивилися йому в лице. Вони наче ждали від нього якоїсь дії. Йому зробилося кепсько. Він зіщулився під цими поглядами. Відтак спалахнув.
— Ну чого дивитесь? Чого повитріщалися? — закричав він відчайдушно, ковзаючи очима по цих рилах.
Але слова його не мали ніякої відповіді і наче провалилися в глибокий колодязь.
Чонкін перевів погляд на сусіда. Товстий плямистий кнур в українській вишиванці незмигно дивився на нього тупими очицями, що запливли жиром.
— Ти, старий кабанюро,— загукав Чонкін, хапаючи сусіда за плечі і струшуючи,— ти чого на мене витріщився? Га?
Сусід нічого не відповів. Він тільки осміхнувся і дужими передніми ногами мовчки одірвав руки Чонкіна від своїх плечей. Чонкін зрозумів, що тут силою нікого не візьмеш, і похнюпився.
І враз пролунав гучний посеред тиші голос кабана Плечового:
— Чонкін, а ти чому не рохкав?
Чонкін звів очі на Плечового — про що це він?
— Ти не рохкав, Чонкін,— наполягав на своєму Плечовий.