Минуло п'ять хвилин, п'ять хвилин з гаком, минуло шість хвилин. Чонкін повернувся до Нюри і запитав:
— Ну, що ти надумала?
— А що мені думати? — сказала вона сумно.— Ти, Ваню, сам усе вирішуй, сам чини як знаєш. А Борка я вбивати не дам. З тобою я знайома без року тиждень, а він у мене живе, вважай, вже два роки. Я його маленьким у колгоспі взяла, коли йому було всього три деньочки. І молоком з пляшки через соску поїла, і в кориті купала, і грілку на живіт клала, коли він хворів. І він мені тепер, хоч смійся, хоч ні, начебто син. І для нього дорожчої від мене нема, тому він мене проводжає на роботу і зустрічає, коли назад іду. І хоч яка б була погода, а тільки на підгірок зійду, він назустріч мені мчить, хоч по снігу, хоч по багнюці. І так у мене, Ваню, іншого разу серце стискається, що присяду я над цим Борком і плачу, як дурепа, сама не знаю, від радості чи від горя, а швидше від того й іншого. До тебе, Ваню, я хоча й звикла і полюбила тебе, як чоловіка рідного, але ти сьогодні тут, завтра там, знайдеш собі іншу, кращу та гарнішу, а для Борка, окрім мене, нікого нема. І коли я буду сама, він підійде, вухом об ногу потреться, і вже веселіше, усе ж жива душа.
її слова зворушили Чонкіна, але відступати він не став, бо мав про жінок тверду думку — раз відступиш, піддасися, потім на голову сядуть...
— Ну а що ж діяти, Нюрко? Адже ж це таке плещуть, аж сором просто.
— Дивись, Ваню, діло твоє.
— Ну, гаразд, — він зібрав в оберемок гвинтівку, скатку, рюкзак і підійшов до Нюри.— Я ж, Нюрко, йду.
— Йди,— вона відчужено дивилася в куток.
— Ну й зоставайся,— сказав він і вийшов на вулицю. Вечоріло. На небі проступили перші зіроньки. На стовпі
біля контори грало радіо. Передавали пісні Дунаєвського на слова Лебедева-Кумача.
Чонкін скинув своє майно біля літака, сів на крило і замислився над непевністю щастя. Ще нещодавно, не більше години тому, був він цілком благополучною людиною, хоча й тимчасовим, але господарем дому, главою сім'ї, і раптом усе розвалилося, розлетілося, і він знову став самотнім, бездомним, прив'язаним до цього зіпсованого літака, мов собака до будки. Але собака, прив'язаний до будки, перебуває у вигіднішому становищі, його хоча б годують лише за те, що він собака, а його, Івана, залишили напризволяще і невідомо, збираються забрати чи ні.
Сидіти на нахиленому крилі було незручно, та й холодно ставало. Чонкін пішов до стогу, що стояв у городі, насмикав кілька оберемків сіна і став лаштуватися на нічліг. Сам ліг на сіно, а зверху вкрився шинелею.
Йому тут було не так вже й кепсько, принаймні звично, і він подумав, що зараз вийде Нюра і стане вибачатися і просити його повернутися назад, а він скаже: "Ні, нізащо. Ти сама так хотіла, і нехай так і буде". І треба ж таке! Ось уже ніколи не гадав, що доведеться жінку ревнувати, і до кого! Йому почулося з. хліва Боркове рохкання, відтак Чонкін раптом уявив собі, як саме могла бути Нюра з кабаном, і його навіть пересмикнуло від огиди. Треба б його все-таки пристрелити. Так він подумав, але на те, щоб піти і зробити це зараз, у нього чомусь не вистачало ні зла, ні бажання.
Після пісень Дунаєвського передали останні вісті, а слідом за ними повідомлення ТАРС.
"Може, щодо білізації",— подумав Чонкін, якому слово
"демобілізація" чи навіть "мобілізація" вимовити було не під силу навіть подумки. Говорили зовсім про інше.
— ...Німеччина,— чітко вимовляла диктор,— так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про наміри Німеччини порвати пакт і вчинити напад на Радянський Союз позбавлені всілякого грунту...
"Грунт,— подумав Чонкін,— дивлячись який. Якщо, приміром, суглинок, так це погибель, а коли сухий з піском, для картоплі кращого не треба. Хоча теж не зрівняти з чорноземом. І для хліба годиться, і для всього..."
Подумав він про хліб, і одразу засмоктало під грудьми.
Узагалі, звичайно, він теж дарма вдався в амбіцію. Плечовий що завгодно ляпне, тільки слухай, а він вуха розвісив, наче дурень. А тепер що ж. Тепер треба стояти на своєму, хоча начебто й ні до чого, і їсти, ох,як хочеться!
Тим часом уже геть посутеніло. Зорі тепер були розсипані по всьому небу, і одна з них, найяскравіша, жовта, висіла низько над обрієм, здавалося, пройди трохи і простягни руку — дістанеш. Гладишев казав, що всі небесні тіла обертаються і рухаються в просторі. Але ця зірка не оберталась. Вона висіла на одному місці, і, хоч скільки Чонкін мружився, ніякого руху не помічав.
Радіо, що почало було передавати концерт легкої музики, раптом захрипіло і змовкло, але одразу на зміну йому заграла гармошка, і хтось ще ламким басом заволав на всеньке село:
А хуліганом мать вродила, А хуліганом назвала, А фінку-ножик нагострила, А хулігану подала.
І враз звідкілясь жіночий високий голос:
— Катько, сучко нещасна, ти підеш додому чи ні?
Далі гармоніст заграв "Раскинулось море широко", безсоромно перебріхуючи мелодію, напевне, тому що в темряві не міг потрапити пальцями на потрібні кнопки.
Потім гармошка змовкла, і стало чути інші звуки, які досі не розрізнялися. Пищала польова миша, сюрчав цвіркун, хрумкотіла сіном корова і десь мостилися, в сонній тривозі кудкудакали кури.
Потім зарипіли двері. Чонкін насторожився. Але то були не Нюрині двері, а сусідські. На ґанок вийшов Гладишев, постояв, позітхав, можливо, звикаючи до темряви, відтак попростував до ватерклозету, спотикаючись між грядками і попихкуючи цигаркою. По тому ще постояв на ґанкові, покашляв, заплював цигарку і повернувся до хати. Невдовзі після цього вискочила Афродіта і квапливо помочилася біля ґанку. Потім Чонкін чув, як вона, зачиняючи за собою двері, довго гримкотіла засувом. Нюра не виходила, не просила вибачення і, здається, не збиралася.
14
Хтось торкнув його за лікоть. Він поглянув і побачив перед собою синє в нічному відблиску обличчя Плечового.
— Ходімо,— тихо мовив Плечовий і простяг Чонкіну руку.
— Куди? — здивувався Чонкін.
— Куди слід,— пролунала відповідь.
Не хотілося Чонкіну підводитися і пертися серед ночі хтозна-куди і навіщо, але, коли йому казали "треба", він відмовлятися не вмів.