— Коли б ви змогли показати мені все зараз, — вів далі парубок, — я був би вам дуже вдячний. —
Але Жанна сама ще не знала, що перевозити, бо новий дім її був дуже маленький, і попросила його прийти вдруге наприкінці тижня.
Переїзд зайняв її і вніс сумну розраду в її похмуре й позбавлене будь-яких надій життя.
Вона ходила з кімнати до кімнати, шукаючи речі, які нагадували їй різні події її життя, ті речі, ЩО^стаютіЯ нашими друзями, що являють собою неначе частину шппо-го існування, частину нашого життя; е речі, знайомі нам з дитинства, з якими пов’язані радісні й сумні згадки різні дати нашого життя, які бували німими свідками наших світлих чи тяжких хвилин, які постарілися, зносились разом з нами, підкладка яких де-не-де подерлася, оббивка потерлася, дерев’яні частини розхитались, а фарби зблякли.
Вона вибирала одну річ за одною, часто вагаючись, хвилюючись, начебто мала розв’язати якесь важливе питання, щохвилини міняючи своє рішення, порівнюючи вартість двох крісел або якого-небудь старого секретера та старовинного робочого столика.
Вона витягала шухляди, шукаючи речей, що нагадували якісь факти з її життя; потім, наважившись нарешті, казала:
— Так, я беру це, — і вибрану річ переносили до їдальні.
Вона захотіла зберегти всі меблі зі спальні, своє ліжко, оббивку, годинник, геть усе.
Взяла декілька стільців з вітальні з малюнками, які вона так любила з дитинства: Лисицю й Журавля, Лисицю й Ворону, Бабку та Мурашку і меланхолійну Чаплю.
Одного разу, блукаючи по всіх кутках домівки, яку вона мала незабаром покинути, вона зайшла на горище.
Остовпіла від здивування; перед нею була безладна купа різноманітних речей, то розбитих, то тільки забруднених, серед яких траплялися й такі, що опинилися тут невідомо чому — чи через те, що перестали подобатись, чи через те, що їх замінили іншими. Вона помітила безліч колись знайомих їй речей, що раптом зникли невідомо куди, різних дрібничок, які вона тримала колись в руках, які були коло неї протягом п’ятнадцяти років, які вона бачила щодня, зовсім їх не помічаючи, і які раптом знайшлися тут, на цьому горищі, поряд з іншими, ще більш старими, про які вона ясно пам’ятала, де яка з них стояла в перший час після її приїзду, і вони раптом набрали значення забутих свідків, знову знайдених друзів. Здавалися їй тепер подібними до тих людей, з якими давно знайомі, а проте вони ніколи не відкривали душі, і які одного вечора раптом ні з того ні з сього починають зненацька говорити, розкриваючи всі свої думки, про існування яких ми й не підозрювали.
З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:
— А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля… А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.
Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.
Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.
Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.
Вона набрала цілу купу того, що хотіла взяти з собою, і наказала Розалії забрати все це. Обурена служниця відмовилась переносити "брудний мотлох". Але Жанна на цей раз настояла на своєму, і Розалія скорилась.
Якось вранці молодий фермер Дені Лекок, син Жюльєна, вперше приїхав возом за речами. Розалія супроводила його, щоб простежити за розвантаженням і розставити меблі так, як вони мали стояти.
Залишившись на самоті, Жанна почала блукати по кімнатах замку, охоплена невимовним розпачем, у пориві екзальтованої любові цілуючи все, чого не могла взяти з собою: великих білих птахів на оббивці вітальні, старовинні свічники, все, що потрапляло їй на очі. Немов безумна, з повними сліз очима, ходила вона з одної кімнати до другої, а потім вийшла попрощатися з морем.
Це було наприкінці весни; низьке сіре небо нависало над землею; сумні, жовтуваті хвилі простягалися, скільки око сягає. Жанна довго стояла на крутому березі, поринувши в болісні думки. Потім, з наближенням ночі, вона верну— | лась додому, вистраждавши за цей день не менше, як в найгірші дні свого життя.
Розалія була вже дома й чекала її, захоплена новим приміщенням, кажучи, що воно значно веселіше від цього, подібного до скрині, будинку, який ще й до того ж стояв віддалік від шляху.
Жанна проплакала весь вечір.
Відколи фермери дізналися про продаж замку, вони, не перестаючи, про людське око, ставитись до Жанни з колишньою повагою, почали позаочі звати її "божевільною", самі не розуміючи добре чому, — очевидно тому, що вгадували своїм грубим інстинктом її хворобливу сентиментальність, що невпинно зростала, її екзальтовану мрійливість, все сум’яття її бідної, враженої горем душі.
Напередодні свого від’їзду Жанна випадково зайшла в стайню. Якесь гарчання примусило її здригнутися. То був Масакр, про якого вона не згадувала кілька місяців. Сліпий, розбитий паралічем, досягши вже того віку, до якого рідко доживають собаки, він животів ще на своїй солом’яній підстилці завдяки піклуванню Людівіни, яка одна його не забувала. Жанна схопила його на руки, поцілувала й віднесла до замку. Товстий, як бочка, він насилу волочив свої криві, негнучкі ноги і гавкав, як ті дерев’яні собаки, яких дарують дітям.
Нарешті настав останній день. Жанна спала в колишній кімнаті Жюльєна, бо в її спальні вже не було меблів.
Вона встала змучена, задихаючись, начебто після довгого бігу. На дворі вже стояв віз, навантажений скринями й рештою речей, а позад нього двоколка, призначена для пані та служниці.