Перший починався словами: "Моя дорога", другий — "Моя гарненька донечко", потім ішли: "Моє дороге дитя", "Моя люба", "Моя кохана донечко", "Моя дорога Аделаїдо", "Моя дорога дочко", — зважаючи на те, до кого вони адресувалися — до дівчинки, молоденької панночки чи, пізніше, до молодої жінки.
І всі вони були повні щирих і ніжних пестливих слів, безлічі інтимних дрібниць, тих великих і простих домашніх подій, які здаються такими незначними для сторонніх людей: "У тата грип; нянька Гортензія обпекла собі палець; кіт Мишолов здох; зрубали сосну, що праворуч від паркана; мати, вертаючись із церкви, загубила свій молитовник, вона гадає, що його вкрали в неї".
В листах згадувались і незнайомі Жанні люди, але імена їх вона невиразно пригадувала ще з часів свого дитинства.
Вона розчулювалася від цих подробиць, які уявлялись їй якимись відкриттями, наче вона враз увійшла в минуле життя матері і в інтимне життя її серця. Вона подивилася на її розпростерте тіло і раптом почала читати вголос, читати для неї, немовби бажаючи розважити, втішити її.
І нерухомий труп, здавалось, був щасливий.
Один за одним Жанна відкидала листи на ліжко до ніг покійниці, вона подумала, що треба було б, наче квітки, покласти їх у труну.
Вона розв'язала другий пакет листів. Вони були написані іншою рукою. Вона почала читати: "Я не можу більше жити без твоїх пестощів. Я кохаю тебе до нестями".
Більш нічого; жодного підпису.
Нічого не розуміючи, Жанна перевернула папірець. Адреса ясно зазначала: "Пані баронесі Ле ГІертюї де Во".
Тоді вона витягла другий лист: "Приходь сьогодні ввечері. як тільки він піде. Матимемо цілу годину. Кохаю тебе палко".
Далі: "Цілу ніч я ждав тебе, але марно. Здавалося, руки мої обіймали твоє тіло, вуста мої торкалися твоїх, очі мої поринали в твої… Коли ж я згадував, що в цей самий час ти спиш поруч із ним, що він володіє тобою, — я був готовий, мов божевільний, кинутися з вікна…"
Збентежена Жанна нічого не розуміла.
Що це таке? Кому, для кого, від кого ці слова кохання?
Вона читала далі і всюди знаходила ті ж палкі свідчення. призначення побачень з нагадуванням про обережність і наприкінці завжди чотири слова: "Обов’язково спали цього листа".
Нарешті вона розгорнула якусь звичайну записку, просте запрошення на обід, але написане тією ж рукою із підписом "Поль д’Енемар", — той, що його барон і досі називав, згадуючи про нього, "мій бідний старий Поль" і дружина якого була найкращою подругою баронеси.
Тоді Жанна раптом відчула підозріння, що відразу ж перейшло у певність. її мати була його коханкою.
Не тямлячи себе, вона враз відкинула геть ці ганебні листи, ніби якусь отруйну гадину, що заповзла на неї, і, кинувшись до вікна, почала ридати з мимовільними зойками, що роздирали їй груди. Потім, зовсім знесилившись, упала коло стіни і, затуливши обличчя, щоб не чутно було її стогону, знов і знов заливалася слізьми, вся охоплена безмірним розпачем.
Вона, можливо, залишалася б у такому стані аж до ранку, але чиїсь кроки в сусідній кімнаті примусили її враз схопитись на ноги. Може, це батько? А всі листи лежали на ліжку і на підлозі! Прочитавши хоч один з них, він дізнався б про все, він!..
Вона кинулась до ліжка і згребла обома руками всі ці пожовклі листи — і діда, і бабки, і коханця її матері, і ті, які вона ще не розгортала, і ті, що лежали перев’язані в шухлядах секретера, — вкинула їх у камін. Потім, узявши з нічного столика свічку, підпалила цю купу листігі. Спалахнуло велике полум’я і осяяло кімнату, ліжко і небіжчицю яскравим, рухливим світлом і чорною тінню вималювало на білій завісі ліжка тремтячий профіль суворого обличчя і обрис вкритого простиралом величезного тіла.
Коли ж у каміні залишилась тільки купка попелу, Жанна повернулася і сіла коло відчиненого вікна, наче не наважуючися більше наблизитись до небіжчиці, і, затуливши обличчя руками, знов заридала, голосячи жалібно:
— О моя бідна мамо! О моя бідна мамо!
І враз її охопила болісна думка: "А що, коли моя матуся випадково не вмерла, коли це вона тільки заснула летаргічним сном, що, коли вона раптом встане і заговорить? Чи зменшило б мою любов до матері викриття цієї жахливої таємниці? Чи з тим же благоговінням поцілувала б я її? Чи могла б я з тією ж ніжністю, з тією ж побожністю любити її? Ні! Це було б неможливо!" — І ця думка краяла її серце.
Ніч кінчалась; згасли зорі; віяло прохолодою передсвітанкової години. Місяць опускався і, здавалося, був уже готовий поринути в перламутрове під його сяйвом море.
І раптом Жанна згадала ту ніч свого приїзду в Пепль, яку вона провела коло вікна. Як це було давно, як все змінилося, як помилялась вона тоді, мріючи про своє майбутнє.
І ось по небу розлилась рожева барва, радісна, ніжна, чарівна. Наче якесь диво, споглядала Жанна це променисте світання, питаючи саму себе, — чи можливо, щоб на цій землі, де сходять такі зірниці, не було ні радості, ні щастя.
Але враз вона здригнулась, почувши, як відчинились двері. То був Жюльєн.
— Ну, як? Ти не дуже стомилась? — спитав він.
— Ні,— пробурмотіла вона, задоволена тим, що була вже не сама.
— Тепер піди спочинь, — сказав він.
Жанна поцілувала матір довгим, болісним і гірким поцілунком і пішла до своєї кімнати.
День минув у тих сумних клопотах, яких вимагає присутність небіжчика. Барон приїхав увечері. Він довго плакав.
Похорон відбувся на другий день.
Востаннє торкнувшись губами холодного чола, востаннє поправивши вбрання небіжчиці і почекавши, поки забили труну, Жанна відійшла. Зараз мали приїхати запрошені гості.
Жільберта приїхала перша і з риданням кинулась на груди подрузі.
Крізь вікно видно було, як, звертаючи в браму, риссю під’їздили карети. У великому вестибюлі лунали голоси.
В кімнату раз у раз входили якісь жінки в жалобі, яких Жанна не знала. Маркіза де Кутельє і віконтеса де Бріз-віль поцілували її.
Раптом Жанна помітила тітку Лізон, що нечутно підійшла до неї ззаду. Вона з такою ніжністю обняла її, що стара діва мало не знепритомніла.
Увійшов Жюльєн, в повній жалобі, елегантний, стурбований, задоволений цим напливом гостей. Тихо порадившись про щось із дружиною, він довірливо додав: