— Все-таки у них манери справжніх аристократів.
Вони не робили більше візитів, бо кожен боявся зачепи*
ти питання про Маріуса. Було тільки вирішено надіслати сусідам на Новий рік свої візитні картки і почекати з візитами до перших теплих весняних днів.
Настало різдво. У них обідали кюре та мер із жінкою. їх запросили також і на Новий рік. Це було єдиною розвагою, що порушувала одноманітність їхнього життя.
Батько та матуся мали покинути Пепль 9 січня. Жанна хотіла затримати їх, але Жюльєн не дуже наполягав на цьому, і барон, бачачи, як зростає холодність зятя, виписав з Руана поштову карету.
Напередодні їхнього від’їзду, коли все вже було упаковано, Жанна і її батько в ясний морозний день вирішили спуститись до Іпора, де вони не були від часу повернення* Жанни з Корсіки.
Вони перейшли гай, де вона гуляла в день свого весілля, пригорнувшись до того, чиєю подругою вона мала стати на все життя; в цьому гаю він уперше обняв її, тут її зворушило перше тремтіння, перше передчуття чуттєвого кохання, яке вона до кінця пізнала тільки в дикій долині Ота, коло джерела, з якого вони пили, мішаючи з водою свої поцілунки.
Не було вже ні листя, ні витких рослин, не було нічого, крім шелесту безлистого гілля та того сухого шепотіння, що звичайно пробігає зимою по оголених деревах.
Вони увійшли в сільце. Безлюдні мовчазні вулиці пахли морем, водоростями й рибою. Як завжди, то розвішані на деревах біля хат, то простягнені на ріні, сушилися величезні поруділі сіті.
На сірому, холодному, пінистому та гомінкому морі починався відплив. Під прибережними кручами коло Фека-на оголялися зеленкуваті скелі, а вздовж усього берега лежали, скидаючись на мертвих риб, похилені набік величезні баркаси. Вже вечоріло, і рибалки, обмотавши шиї вовняними шарфами, тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій — ліхтар для човна, купами сходились на берег, важко ступаючи великими моряцькими чобітьми. Довго порались вони навколо баркасів, із звичайною нормандською неквапливістю складаючи в них сіті і харч, — великий буханець хліба, горщик масла, склянку й пляшку тридцятишестиградусної. Потім вони спускали на воду баркаси; із шумом скочувався баркас по ріні, розсікаючи піну, підносився на хвилях, деякий час хитався і, розгорнувши темні крила, зникав у темряві з вогником на верхівці щогли.
Високі худі жінки, кості яких випинались під тонкою одежею, залишались на березі, поки відпливав останній човен, і потім поверталися в принишкле сільце, порушуючи крикливими голосами міцний сон його чорних вулиць.
Барон і Жанна нерухомо стояли і стежили, як зникали в пітьмі ці люди, які щоночі ризикували своїм життям, щоб не загинути з голоду, і все ж були такі бідні, що ніколи не їли м’яса.
Замилувавшись океаном, барон промовив:
— Яка страшна і прекрасна картина. Яке величне це повите темрявою море, що панує зараз над життям стількох людей! Правда, Жаннетто?
— Але йому далеко до Середземного моря, — сказала вона з холодним усміхом.
Батько обурився:
— Середземне море! Олія, сироп, підсинена водичка з пральної діжки… Ні, ти подивись на це, яке воно грізне із своїми шумливими хвилями! І подумай про всіх тих, що поїхали туди і зникли з очей.
— Мабуть, що й так, — зітхнувши, погодилася Жанна. Але слова ці, що зірвалися з її вуст — "Середземне море", — знов примусили її серце стиснутись, понесли її думки до тих далеких країн, де були поховані її мрії.
Потім батько я дочкою, замість того, щоб іти лісом, вийшли на дорогу і тихою ходою пішли понад берегом. Вони мовчали, засмучені близькою розлукою.
Іноді, проходячи повз канави ферм, вони відчували то міцні пахощі яблук, ті пахощі свіжого сидру, що, здається, носяться в цю пору року понад кожним нормандським селом, то густий запах хліва, то теплий дух, що випаровується з коров’ячого гною. Маленьке освітлене віконце в глибині двору показувало, що там стоїть хата.
І Жанні здавалося, ніби душа її ширшає, починає розуміти незримі речі, і маленькі вогники, розкидані по полях, раптом викликали в неї гостре почуття самотності всіх живих істот, яких все роз’єднує, все розлучає, все закидає далеко від того, що вони люблять.
Тоді з покорою в голосі вона сказала:
— Життя — яке воно невеселе…
— Нічого не вдієш, дитино, це не від нас залежить, — зітхнув барон.
Другого дня батько та матуся поїхали, і Жанна з Жюльєном лишилися самі.
VII
Відтоді в життя молодих увійшла гра в карти. Щодня після сніданку Жюльєн, не випускаючи з рота люльки та прополіскуючи горло коньяком, якого він випивав чарок шість-вісім, грав з дружиною кілька партій в безик. Потім Жанна йшла до своєї кімнати, сідала коло вікна^ по шибках якого стукотів дощ чи бився вітер, старанно вишивала якусь прикрасу до спідниці. Інколи, втомившись, вона підводила очі, вдивлялась у далечінь темного, вкритого брижами моря, і після кількох хвилин цього споглядання знову бралась до роботи.
Проте вона не мала більше чого робити, бо Жюльєн узяв на себе все керування хатнім господарством, щоб повніше задовольнити свою жадобу влади і скоротити витрати. Він виявляв при цьому страшенну скнарість, — ніколи не давав чайових, обмежував їжу найпотрібнішим. З того часу, як Жанна повернулася з Пепля, вона на ранок замовляла пекареві маленьку нормандську галету, але Жюльєн скасував і це марнотратство, примушуючи її обмежуватись простими грінками.
Вона не говорила нічого, уникаючи розмов, суперечок та сварок, але кожний новий вияв чоловікової скупості завдавав їй болю, як уколи голкою.
їй, вихованій в родині, де гроші вважались за ніщо, це здавалося низьким і огидним. Як часто вона чула від матері: "Адже гроші для того й існують, щоб їх витрачати". А тепер Жюльєн тільки й говорив:
— Невже ти ніколи не позбудешся звички кидати гроші на вітер? — І щоразу, як йому щастило урвати що-небудь з платні чи з рахунку, він говорив, з посмішкою опускаючи в кишеню монету:
— З маленьких струмочків утворюються великі ріки.
Випадали, проте, дні, коли Жанна знову починала мріяти. Непомітно припинивши роботу, з ослаблими руками, з погаслим поглядом, вона починала уявляти собі який-не-будь роман, які-небудь чарівні пригоди, як у дні свого дівування. Але раптом голос Жюльєна, що давав наказ дядькові Сімону, розганяв мрії, і вона знову бралася за копітке рукоділля, промовляючи до самої себе: "Це вже минуло назавжди", — і сльоза падала на її пальці, що тримали голку.