Увесь той неповний місяць Деридової відпустки — "поклону" до його хати, старенької, і досі під соломою, валом валили люди з усього села і сусідніх хуторів, з дальніх сіл і з райцентру, хоч там були і лікарі, і справжня лікарня з усякою технікою; йшли хворі й нехворі, оті, що в снідання, в обід і ввечерю з'їдають самотужки по мисці холодцю з хроном, а потім прислухаються, де їм ушпигне чи замуляє у животі або під ребром. А були й підступні. Свої, звичайно: ану ж чи вгадає Базар, що в мене нічого не болить?!
"Сіль Сіліч" говорив з усіма відвідувачами ніби знехотя, через губу, і тільки російською мовою, лиш інколи вставляючи українське слівце, яке він вимовляв поблажливо, крізь посмішку:
— Что-о-о б олыть, где-е-е болыть, ка-а-ак б олыть?"
Хворий чи хвора ніяковіли, розповідали, затинаючись, де, що і як у них болить, а Базар слухав, перекочував по нижній губі дорогу сигарету з одного кутика рота в другий і примовляв, мружачи очі під рудими віями: "Да-да-да-да-да... " Дивно, але оті його кпини діяли на хворих заспокійливо: раз лікар сміється, майже знущається з хвороби, то не така вже вона й страшна, і самі починали просто, навіть з посмішкою розказувати про свої немочі, а не скиглити.
"Ну, и чем же ты лечишься?" — питався Базар, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця. Усіх — літніх, молодих, зовсім дідів та бабів — він звав на "ти".
"Калину на ніч п'ю, парюся..." — (Це, либонь, за Артемовим рецептом — "парюся").
"Хма! — неголосно вигукував Василь Васильович.— Калина это, брат, для поэзии, для песен. "Ой у лузі калина стояла", например. А тебе лечиться надо. Снимай-ка свой лапсердак и сорочку, послушаем твою калиновую душу... — Він брав коротку дерев'яну трубочку — фонендоскопом Дерид чомусь не користувався — і довго, напружено обслуховував хворого, примовляючи лагідно: "Так... так... дышим, активно, глубоко... Молодец..." — Довго слухав, обстукував м'якими білими пучками, потім швидким жестом ставив трубочку на стіл, хвилину-дві мовчки ходив по хаті від столу до дверей, заклавши руки за спину і віючи полами дуже білого накрохмаленого халата. Потім сідав навпроти відвідувача і, прикривши очі попухлими повіками, розказував йому історію його хвороби так докладно, з такими подробицями, ніби сам недавно нею перехворів. Якщо в нього були потрібні ліки, він давав їх, написавши на папірці, що, коли і по скільки приймати. Якщо ж не було, питався:
"Знакомые в аптеке есть? Нет? А дети?"
"Є. Дочка. В Алма-Аті живе". Або: "Синок, У Берліні служе".
"Если здесь не достанешь, напиши детям".— І теж давав папірець з назвою ліків.
Проводячи хворого до дверей, він скоса дивився на нього, глузливо кривив губи:
"Да не сутулься ты, не гни-ись... Базар скорее, чем ты, дуба вріже".
А одного разу зайшов Мефодій Тарануха, відомий на все село дуроляп, лукавець і жвавий до горілки чоловік. Не зайшов, а вломився в хату, як Чінгісхан.
"Здоров, Базаряка!! — вигукнув, ставши на порозі.— Тюу-у-у, як ти постарів та споганів! Чи п'єш багато, чи не допиваєш. Ха-ха! — Чути: напідпитку.— Насилу втовпився до тебе. Кажуть, що ти добре шепчеш... Ну, думаю, сходжу і я зі своїми болячками. Так ти, значить, у Домбасі? Е-е, там рублі довгі... Нічого ж заробітки? Машина ж є? Ха! Вдягнений, як пан, а я ще й питаю!"
"Что у тебя?" суворо спитав Василь Васильович.
Мефодій примружив на нього око:
"Та ти кажи по-нашому, я пойму!"
"На що скаржишся?" — з притиском запитав Дерид. Мефодій ще дорогою придумав собі хворобу.
"Та ось, подивися...— підняв перед собою зігнуту в лікті руку і зробив так, щоб указівний палець трохи звисав униз.— Крутить щодня, хоч кричи пробі, хоч одрубай! Віриш — цигарки не вдержу!"
Базар узяв прокурений шкарубкий Мефодіїв палець у свої, білі, доглянуті ("Як у барина, гадство!" — подумав Мефодій), легенько обмацав його, легенько придавив у щиколотці, зігнув, розігнув, аж тоді Мефодій схаменувся, що треба зойкать, і швидко сказав: "Ой-ой-ой, не дуже, воно ж болить!" Василь Васильович обережно пустив палець, зітхнув і промовив: "Да-а-а... " — сумно промовив.
"Що?.." — тихо спитав Мефодій, відчуваючи, що палець справді починає ломити, ніби хтось пробує повільно викрутити його з п'ятірні.
"Будем лечить, пока не поздно,— сказав Василь Васильович і гукнув у хатину до сестри: — Присько! Подай-ка мне йод".— Коли Василь Васильович приїжджав у відпустку без дружини, сестра була йому за помічницю.
Пріська, дуже зігнута, наче зломлена в попереку, дістала з білої шаховки йод у широкогорлому бутильку і подала братові. Той узяв бутильок і звелів:
"Прокипяти мне, пожалуйста, шприц и иголки".— А сам заходився намащувати йодом Мефодіїв палець — раз, і вдруге, і втретє, аж доки він став схожий кольором на писанку, пофарбовану в крутому цибулячому наварі.
"Не больно?"
"Та покручує... "
"Ничего, вылечим. Проделаешь дома несколько таких процедур — зто называется йодовые ванны, и пройдет..."
Мефодій подмухав на палець і нахилився близько до Деридового вуха:
"Ну, а тут, у нас, може, можна підлататься? — спитав тихо.— Той грошину, той курочку, той сальця, ге ж?" "Присько, шприц готов?"
"Та уколів, може, й не треба?" — сказав Мефодій так, ніби він-то й не проти, але не хоче обтяжувати лікаря.
"Ну, хорошо... Но в таком случае палец пока опускать нельзя. Будешь идти домой, держи его вверх, вот так,— Василь Васильович підняв свій вказівний палець на рівень вуха. Потому что от прилива крови может начаться воспалительный процесс... "
"Та вже раз треба, то треба,— кисло погодився Мефодій і підняв палець у ту позицію, як йому було сказано.— Скільки ж тобі за роботу?" — І помацав лівою по кишенях, наче в нього й справді були гроші.
"Нет-нет,— відмахнувся Василь Васильович.— Все-таки мы с тобой одногодки, пожалуй, даже друзья... Купались в одной речке... "
Коли Мефодій вийшов, Василь Васильович нахилився до низенького вікна, покликав Пріську й показав:
"Смотри: держит палец, как апостол!"
Пріська побачила, як Мефодій дереться на гребельку біля мосту, тримаючи над головою червоний навіть здалеку палець, і засміялася. А Василь Васильович випростався і промовив: