Іван. Спасибі, спасибі! Тільки я не розумію, до чого високого я, власне, вас розбудив.
Третя дама, оглядаючись. Як до чого, як до чого? Ах, противний, він іще й питає, неначе сам не знає!
Іван. Не знаю.
Третя дама. Ви сьогодні не люб’язні; напруженість нервів вас утомила. Дивиться довгенько на нього. Страсний [81] Отелло! ... Я вас люблю безумною страстю Бальзаковського возраста! [82]
Іван, встаючи, кланяється. — Спасибі! І я вас люблю страстю прожори: [83] такого знаменитого борщу, таких солоних огірків і маринованих баклажанів, як у вас, я ніде не їв! Очевидно, тільки Бальзаковський возраст уміє так смашно готовити страву.
Третя дама. Що? Ви насміхаєтесь над святим чуттям?
Іван. Палагеє Іванівно, дайте спокій і ніколи не говоріть мені про вашу страсть, а то скажу Колі, щоб він вас у театр не пускав.
Третя дама. Ви — божевільний чоловік, розпаскуджений поганими женщинами, які, крім брудних почувань, до вас нічого у своїм серці не мали, а свята ідеальна любов до вашого таланту, яка виключає зі себе все низьке, крім духового єднання, для вас незрозуміла.
Іван. А при чому ж тоді страсть Бальзаковського возраста?
Третя дама, йде до дверей. — Я лічила вас далеко розумнішим, а тепер бачу, що можна бути великим артистом і не менше великим дурнем. (Виходить.)
Ява IX.
Іван, потім Надя в білій сукні.
Іван. Ха, ха, ха! Страсть Бальзаковського возраста поміша мені добрий борщ їсти. Пропали Лукуловські [84] обіди!... (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!
Надя. А нема нікого?
Іван. Як бачиш — нема. (Дзвінок.)
Надя. Другий!
Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!
Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...
Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?
Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.
Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти — чистий ангел, ти б не зрадила.
Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.
Іван. Але ти не моя...
Надя. І не можу бути вашою ніколи — ви жонаті...
Іван, тре лоб. — Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [85] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [86] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [87] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очиститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) Завтра порву з Людмилою!
Ява X.
Крамарюк і Іван.
Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.
Іван. Випив і закусив?
Крамарюк. Ке-ке-ке!
Іван. Де Людмила Павлівна?
Крамарюк, жує. — Людочка? Пішла додому, головка болить.
Іван. Брешеш!
Крамарюк. Коли Людочка неправду сказала, то й Стьопка бреше.
Іван. Лукавий прислужник!...
Крамарюк. Їй, [88] не знаю нічого.
Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.
Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.
Іван. Ну, говори далі святу правду!
Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.
Іван. А Людмила де була?
Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.
Іван. Вона поїхала з ґрафом!
Крамарюк. Не може бути?!
Іван. Скотина ти!
Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Кактус на дверях.)
Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?
Крамарюк. Яка?
Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...
Іван. Що?
Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.
Іван. Які зуби? При чому тут зуби?
Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби — десну давили — і вийшла, а хтось узяв зуби.
Усай, вбігає, до Кактуса. — Зуби, зуби! Де зуби?
Кактус. Не знаю.
Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?
За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!
Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.
Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки — може, собачка взяла? (Пішов.)
Іван. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебірайся у другу уборну..
Крамарюк. Чим же я винен?
Іван. Я тебе знаю — ти сприяв.
Кактус, у дверях. — Іван Макарович, починаю.
Іван. А зуби?
Кактус. Є, є— Амішка гризла.
Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)
Ява XI.
Крамарюк, потім Райська.
Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [89] траґедія. (Входить Райська.)
Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [90] женщина!
Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.
Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.
Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!
Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб заступився.
Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.
Райська, здержно хлипає. — Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.
Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона — багата?
Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!
Крамарюк. Щасливий Альоша — вічний кусок хліба!
Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помирилася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [91] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)