— Звичайно, не стара. Вона в нас — молода мати!
— От бачиш, значить, усе правильно.
Мамі вже набридло вистоювати біля Каланчі. Та й роботи в неї завжди багато. Он скільки звірів у зоопарку. Треба коло всіх поприбирати, всіх нагодувати. Відвідувачі ходять, дивляться досхочу на звірів і не знають, скільки з ними тут усякого клопоту. А я знаю, бо приходжу мамі допомагати. Я в зоопарку — своя людина. Мені звірів можна довіряти. Я їх не підведу.
Знову заговорюю до жирафеняти:
— Тепер щодня до тебе приходитиму, і ти до мене звикнеш... Це ж тобі треба ім'я придумати... І як же тебе назвати?.. Якесь би хороше ім'я знайти... І щоб воно було схоже на тебе...
Каланча й жирафеня уважно мене слухали. Мені навіть здавалося: вони розуміють, про що кажу. Бо ж Каланча повільно підійшла до краю загорожі, її голова зависла майже наді мною.
Я говорив і говорив, а Каланча похитувала й похитувала головою, мовби висловлюючи згоду з моїми словами.
Я замовк, і вона перестала хитати головою. От і кажи після цього, що звірі нас не розуміють!
Ще й як розуміють!
Каланча повернула голову й подивилася на своє дитя. Начеб щось сказала йому поглядом. Бо воно зіп'ялося на свої довгі тонкі ноги і підійшло до матері. Його голова теж зависла наді мною, але набагато нижче, ніж голова Каланчі. Якби я підстрибнув, то міг би дістати рукою. Але я не стрибав, щоб не злякати жирафеня. Та й боявся, що Каланча за те розсердиться.
— І як же ж тебе назвати? — запитав я, дивлячись на жирафеня, а воно у відповідь чхнуло так, що я аж підскочив з несподіванки.
Вже цього дня й не постояв біля кліток Гургуна, Барбариса, Турдуни Велетнівни й Крихітки, не поговорив з ними. Скінчивши роботу, мати зайшла за мною сюди і ми пішли додому.
Цілий вечір я допитував маму, як найкраще назвати жирафеня. Вона аж сердитися почала:
— Не мороч мені головуї сідай вчити уроки, бо завтра на трійці приїдеш зі школи. Цілісінький день проваландався без діла!
— Чому це — без діла?! — заперечив я.— Комусь же треба звірів порозважати. Вони живуть у неволі, і їм сумно в клітках!
— Ну добре — з ділом, з ділом,— погодилася мати.— Але уроки вчити все-таки треба.
Вчу уроки, а перед очима стоїть жирафеня. І ніяк його не можна прогнати. Поглядав я на жирафеня й з усіх сил зубрив таблицю множення. А потім жирафеня кудись утекло. Певно, йому набридла таблиця. Йому до школи не ходити й усі ці множення не потрібні.
Мати двічі мене перевіряла й знову змушувала вчити. І лиш тоді пустила спати, коли визубрив усе назубок.
А вночі мені приснилися і таблиця множення, і жирафенятко.
Таблиця була написана крейдою на асфальті. А по ньому походжало жирафеня і моїм голосом проказувало: "Два помножити на два — чотири, два помножити на три — шість..." Отака чудасія! Навіть у кіно подібного не побачиш, а тут — приснилося.
Вранці розповів про те мамі.
— Ох і далося ж тобі жирафеня — вже й спати без нього не можеш!
— Воно ж саме приснилося мені, я ж його не гукав!
— Знає, до кого приходити в сон,— усміхнулася вона.
Я задумався над маминими словами, і мені стало дуже приємно, що жирафеня прийшло саме в мій сон.
Блукало воно, блукало: там одного хлопчика сон, там другого, там третього... Жирафеня їх усіх пообминало, знайшло мій і вскочило в нього. Як риба у річку. Випадково такого не буває.
У школі я розповів хлопцям про жирафенятко. Тільки про свій сон не розказав. Щоб вони не образилися на нього, що воно не прийшло вночі ні до кого з них.
А після уроків ми прийшли в зоопарк.
Провідали Гургуна, Барбариса, Турдуну Велетнівну і Крихітку.
Більшість хлопців досі не ходила в зоопарк. Їм здавалося, що нічого цікавого тут не побачать. Нібито все вони знають із кіно й телевізора. Але ж хіба можна порівняти звірів у телевізорі і тут, у зоопарку,— живих? Та ще й зблизька. Зразу помічаєш, який у кого характер. Вони всі, як і ми, не схожі між собою. Один спокійний, другий сердитий, третій крикливий, але не вредний, як Крихітка, наприклад... То тільки на малюнках усі леви схожі один на одного, так само й тигри. Я не раз думав, що люди багатьом звірам також здаються однаковими. І потім звірі придивляться до нас уважніше і починають відрізняти своїх знайомих і незнайомих. Он мене скільки звірів знає... А маму — ще більше. Всі, мабуть, знають. Бо вже десять років тут з ними няньчиться, як з малими дітьми. При ній навіть Барбарис, що гарчить і поблискує пащекою на всіх, хто підходить до клітки, і той стає шовковим. Підібгає під себе хвоста, як шкідливий пес, і сидить нищечком. Боїться, що мама сваритиме...
Я б усім порадив щодня ходити в зоопарк і вивчати поведінку тварин. Дивишся на них — і наче цікаву книгу читаєш.
Сказав про те хлопцям — і вони погодилися зі мною.
А потім ми прийшли до жираф.
Голови на довгих шиях стриміли високо над загорожею, мовби давно вже виглядали нас.
Жирафеня лежало біля ніг Каланчі, а коли побачило мене, повільно встало й підійшло до загорожі.
Воно нітрохи не змінилося й не підросло після мого сну.
— Яке ж воно гарненьке!
— А які очі!
— А розумне! — загукали хлопці.
І ще хтось сказав:
— Воно на берізку схоже.
Я придивився — й справді: білі й чорні плями, як на березі, і струнке, мов деревце...
— Берізка! Берізка! Берізка!..— радо загукав я.
— Що? — не зрозуміли хлопці.
— Берізка! Берізка!.. Давайте назвемо його "Берізка"!..
І всім це ім'я сподобалося.
Так і вирішили: дитина Каланчі — Берізка.
Як добре думати над чимось гуртом. Сам до такого ніколи не додумався б, навіть якби в мене голова була така завбільшки, як будинок, і розуму в ній було не менше, ніж у десяти книжках.
Так жирафеня стало Берізкою.
Воно й раніше було не маленьке, а це так підросло, що вже дістає головою Каланчі під шию. Я добряче задираю голову, коли дивлюся на нього. Аж шия болить.
Всім класом до нього приходимо. Мама навіть сварить нас. Каже, що скоро замучимо жирафеня. Але хіба ми його мучимо?
Прийдемо, порозважаємо, нагодуємо.
Якби не ми, йому було б зовсім нецікаво жити.
І нам було б нецікаво без нього.
Як добре, що у нас тепер є жирафеня. З цим і мама згодна.
А ім'я жирафеняти їй також сподобалося.
— Нарешті ти вже по-людськи назвав тварину,— сказала вона.— Таке ім'я приємно й почути...