Відчуваю, що юшка моя доварилася, зачерпую її ложкою — в обличчя мені пахтить чудовим і смаковитим ароматом. Насипаю її в миску рівно півказанка, ламаю в неї сухарі і їм, активно працюючи щелепами, бо мені смакує не так сама юшка, як обряд цього дійства. Через озеро, на тому боці, кілька рибалок зібралось у компанію і, ясна річ, п'ють, вимахують руками, брешучи про свої фантастичні влови, і мені до них зовсім не хочеться, бо горілки від певного часу вирішив не вживати, а розмови їхні мені нецікаві і надто примітивні. Волів би, щоб на березі взагалі нікого не було, але де в наш час знайти місце, де таки нікого, аж зовсім нікого нема, адже люди — ця комашва — намножилися, скрізь їх є, і я серед них також комашка. Отож, куди б не пішов і де б не заховався, нікуди я не втечу, бо то значило б утекти від себе, а цього, здається, нікому не вдавалося. Маю супроти того вивірену протидію: стаю ніби якийсь чарівний фотоапарат, який наставляє око на тих людей, палець при цьому лягає на кнопку спуску, уважно, навіть надпильно дивлюся через той окуляр на рибалок, ніби мисливець у просвіт прицілу, а тоді натискаю уявного гачка — і рибалок змиває з мого зору, вони розчиняються, а власне обездуховлюються, тобто переходять у категорію предметів, і я опиняюся на березі сам, бо яке мені, зрештою, до тих рибалок діло — хай собі існують у своєму вимірі та площині, а я у своєму, а коли так, то я й справді із ними недотикальний, і ми взаємно один для одного невидимі, як дерева чи трава, на яких не лише не дратуєшся, але й не звертаєш уваги, бо вони — ота даність, яка мусить бути конечно.
Є ще одні порушники спокою: пляжники на машинах. На щастя, вони ніколи не приїжджають на мій берег, а на протилежний, але я їх добре бачу, і їхній ґелґіт доноситься аж сюди. Відбувається це так: викочується на берег авто, розчиняються з одного і другого боку дверці, і звідти висипаються, як то співається у пісні: "і він, і вона, і старий, і стара", а потім виводок "рибйонків", а з ними часто ще й псюра, величиною з теля чи кота, залежно від смаку господарів; але й малий, і великий починає ганяти берегом і ляс-ко чи грубо гавкотіти. Пляжники тим часом оголяють свої тіла: як правило, обплилі, безформні, ґудзуваті, пузаті, почварні, як на смак мій, — ніби їх знову-таки вироблено зубилом чи пензлем модерного художника; вони кричать, верещать, льопаються у воді, ухають, зойкають, а тоді всідаються кружка і починають зі чва-котом (той чвакіт, може, я й придумую) жерти; у них на підстилці пляшки, термоси, банки, каструльки —виїдають усе, термоси й каструльки забирають, пляшки, банки й об'їдки загортають у газету й покидають там, де сиділи, а самі вивалюються на березі (це дорослі), розкидають ноги й руки і надовго завмирають, в їхніх тілах із булькотом (це теж я собі уявляю, прости мені, Боже!) вариться, як юшка в моєму казанку, їжа, а діти, тобто "рибйонки", ганяють, горлають, купаються, мордують пісок — таких машин інколи прилітає кілька, і на березі вилягається кілька груп. З ними я чиню так само, як із рибалками: очі в мене до них сліпі, а вуха глухі, тож знову опиняюся, на березі сам, і мені зовсім стає добре, колише мене спокій і тиша, і тільки листя дерев шепеляво пошелескує, і я дивлюсь у глибину лугів, де широко розстеляють віття, кладучи нижнє в траву, дуби-самітники; біля води блискоче листками верболіз, а трава котиться хвилями по рівнині, ті хвилі безшумно плюскають і добігають до далекої, дубової-таки діброви. Тоді відчуваю, як повільно, спокійно й розважно пливе час, але він пливе не так, як оті хвилі трави, а вглиб усього живого й сущого: дубів, і трави, і верболозів, і птахів, і рибалок, і пляжників, і мене сущого-таки, помалу всіх нас руйнуючи, а раз так, готуючи до майбутнього неминучого небуття. У виграші тут тільки дерева, адже вони й померлі стоять ще довго у вигляді й образі абстракційних скульптур, тоді як усі ми — абстракційні чи модерністичні почварні скульптури у дні сущому, а в небутті ми — купка смердючого стерва. Але я не вражаюся з того, бо маю іншу турботу: зрівноважити власний дух, і це потрібно для того, щоб хоч якось поєднати його з безмірним небесним миром, тобто входжу в такий спосіб духом у ніщо, а це і є справжнім спокоєм, — ось як гартую себе для нового входження у місто і безумний світ людський у ньому, карусельному і вертепному.
3.
Увечері, коли тільки почали плестися перші сутінки, я викопав закопаного в піску біля води казанка з рештками юшки, розпалив вогонь, розігрів страву і поїв її з сухарями.
Отоді приходив інший момент, вважаю, святий, а заради таких ментів я й улаштовую оці свої втечі: горить вогонь, я вряди-годи підкладаю у нього сушняку, приготованого за дня, і сиджу, слухаючи, як навколо гудуть комарі. І моє єство разом із зниканням світла переходить у велику, всеоб'ємну тишу ночі. Вже давно нема на березі рибалок, а пляжників тим більше, немає ні псів, ні "рибйонків", немає машин. Уже не летять у небі птахи, вже немає навколо мене нікогісінько, хіба що в глибині озера починають крякати дикі качки і вряди-годи гупає, скидаючись, велика риба. Але це не руйнує великої святості тиші, яка приходить разом із темрявою, через що мені здається, що справжня тиша — це і є темрява.
Інколи, правда, випливали на човні браконьєри із сітками, але вони — істоти спокійні, обережні, сторожкі, через це тиші не руйнують, а безмовно плавають у сутіні й розчиняються в ній, як тіні забутих предків, коли вже робити аналогії з Михайлом Коцюбинським. Я ж сиджу непорушно, дивлячись незмигно у вогонь, а він міниться, грає, меркоче, викидає вгору іскри, що пропадають у високості, а, власне, там гаснуть. Тоді поринаю у дивне заціпеніння, подібне нірвані, бо у стеженні за руйнуючою стихією вогню є своє зачарування, є свій смуток, подібний тихій радості, —лише тоді починаєш відчувати: спокій дня надто відносний і ненадійний порівняно із великим спокоєм вечора, що повільно, як човен тих-таки браконьєрів чи тіней забутих предків, впливає у ніч. Бо хоч я і відмикав себе від рибалок та пляжників, цим самим ніби й неподобно їх звинувачуючи, а себе звищуючи, хоч переводив їхнє існування у відрубну для мене площину, але не міг не відчути, що є сам їхній з плоті і крові, і тільки ввечері, в повній тиші й усамітненості, мав змогу вийти із добра та зла міста, адже воно йшло за мною і простягало до мене свої мацаки-пальці, свої нігті, які дряпали мене й хапали (зрештою, рибалки й пляжники й були тими мацаками); зараз же, наодинці із вогнем, я таки відчував од того всього цілковите звільнення, а це значить, по-справжньому був сам, а це значить, по-справжньому відпочивав, а це значить, був повністю застережений од того, що до мене хтось підійде, щось у мене питатиме, щось казатиме чи брехатиме, зовсім не зважаючи, що це мені непотрібно. Отож я ставав часткою цієї тьми, вона жила в мені, а я в ній, а вогонь стояв на сторожі такого співжиття, вогонь дихав мені в обличчя теплом, вогонь говорив мені про речі вічні, хоч і перехідні, вогонь був образом мого живого "я" в цім безлюдді; зрештою, кожна людина, думав я, — це вогонь у безлюдді, але ясно відчути таке можна було хіба в напівзастиглому сидінні перед вогнищем із самопоринанням; а вогнище спокійно вечеряло хмизом, та не пожирало його, як їжу оті бачені мною пляжники; у якісь урочі моменти вогонь може бути розважним та спокійним. Від озера до мене вогко дихала вода, і я реально починав розуміти, чому давні філософи складали світобудову із води, вогню та повітря — так воно є насправді. Тому мав тільки одне застереження: хай жоден хижак, двоногий чи четвероногий, не вийде із темені на мене, аби не довелося від нього брутально захищатися; до чого в своїх мандрівках, до речі, я завжди був готовий.