"Яке в неї привабливе обличчя. Якби не очі..." — роздумував чоловік. Напевне, вони в неї були хворі. Червоні запалені краї повік не могла затінити навіть пудра. І чоловік вирішив, що треба обов'язково закапати їх перед сном ліками.
— Та знаєте, передусім я хотів би скупатися...
— Скупатися?..
— А що, не можна?
— Неприємно признатися, але це можна буде зробити лише післязавтра.
— Післязавтра?.. Післязавтра мене вже тут не буде,— і чоловік мимоволі голосно засміявся.
— Невже?..— і жінка відвернула перекошене обличчя — видно, була розчарована. "Селянки не вміють приховувати своїх почуттів",— зробив висновок чоловік, ніяково облизуючи губи.
— Як нема ванни, то було б добре хоч облитися водою. На мені повно піску...
— На жаль, лишилося тільки одне відро води... А до криниці далеко...
В жінчиному голосі було стільки нерішучості, що чоловік вирішив закінчити цю розмову. Крім того, він незабаром переконався, що митися було б даремно.
Жінка принесла вечерю: варену рибу і юшку з молюсками. З такою типовою для рибальського селища їжею можна було миритися. Дивувало інше: як тільки він почав їсти, жінка розкрила над ним великого паперового парасоля.
— Навіщо це?..
Чоловік подумав, що йдеться про якийсь особливий тутешній звичай.
— Якщо цього не робити, то пісок посипеться вам у чашку...
— Чому? — Здивований чоловік глянув на стелю, але не помітив жодної діри.
— Пісок... Так, так...— сказала жінка, теж дивлячись угору.— Він сипеться звідусіль... Якщо не підмітати, то за день назбирається його цілий сун
— Може, покрівля дірява?
— Та ні... Пісок просочиться навіть крізь новісіньку покрівлю... І деревоточець з ним не зрівняється...
— Який деревоточець?
— Ну, жучок, що гризе дерево.
— Може, терміт?
— Ні, ні. Такий жучок з твердим панциром.
— А-а, значить, жук-дроворуб?
— Та ні...
— Червонуватий, з довгими вусами?
— Ні, коричневий, схожий на рисове зернятко.
1 Сун — міра довжини, 3,03 см.
— Тоді це шашіль!
— Як нічого не робити, то навіть балки струхлявіють.
— Від шашелів?
— Ні, від піску...
— Як це?
— Він пробивається хтозна-звідки. А коли вітер подує з поганого боку, його треба вигрібати з горища і вранці, і ввечері, бо інакше під ним стеля не витримає...
— Авжеж, погано, коли пісок сиплеться на горище... Та от дивно: як це від нього гниють балки?
— Повірте, таки гниють.
— Але ж пісок завжди сухий!
— І все-таки від нього будь-що гниє. Кажуть, навіть новісінькі гета залишені в піску, менше ніж за півмісяця розсипаються.
— Я цього не розумію!
— Гниє дерево, а разом з ним і пісок. Я чула, нібито під зірваними дошками стелі одного засипаного будинку земля була така масна, що хоч огірки вирощуй...
— Та не може бути!..— грубо заперечив чоловік, скрививши рота. Йому здалося, ніби образ піску, виплеканий його уявою, спаплюжено жінчиною темнотою.— Про пісок я теж дещо знаю... Бачите, пісок — це щось таке, що вічно не знає спокою... Власне, той рух і є його життям... Пісок ніде не затримується — ні в повітрі, ні в воді... Ось тому звичайні створіння не можуть у ньому вижити... Навіть гнильні бактерії... Одне слово, пісок — синонім чистоти, ворог гниття. Тож безглуздо казати, начебто від нього щось псується... А тим більше, що він сам гниє. Адже пісок — це справжній мінерал!
Жінка не ворушилась і мовчала. Квапливо, наче підстьобуваний думкою, що незручно, коли тобі довго прислуговують, чоловік доїв вечерю, не проронивши ні слова. На
Гета — дерев'яне взуття на підставках.
парасоль над його головою нападало стільки піску, що можна було б писати по ньому пальцем.
Відчувалася нестерпна вологість. Звісно, змокрів не пісок, а чоловікова шкіра. Над покрівлею шумів вітер. Чоловік потягся рукою до сигарет — в кишені теж було повно піску. Ще й не закуривши, відчув у роті гіркість тютюну.
Вийняв комах із пляшечки з ціаністим калієм. Ось приколе їх шпилькою, поки не затверділи, і тоді їхні лапки збережуть свій природний вигляд. Знадвору було чути, як жінка миє посуд... Невже в цьому домі більше ніхто не живе?
Жінка повернулась і заходилася мовчки стелити постіль у кутку. Якщо вона покладе його тут, то де збирається лягти сама? Мабуть, за тією ширмою. Напевно, іншої кімнати в цьому домі немає. А все ж таки дивно: сама спатиме в глибині кімнати, а гостя покладе біля дверей. А може, за ширмою лежить прикутий до ліжка хтось тяжко хворий?.. І це не виключено. Таке припущення цілком природне. Бо хіба самотня жінка могла б турбуватися про випадкового подорожнього.
— Тут ще хтось живе?
— Що означає "хтось"?
— Ну, хтось із родини...
— Ні, лише я сама.— Видно, жінка зрозуміла, про що йдеться, і раптом удавано засміялася.— Той пісок навіть постіль зволожує...
— А ваш чоловік?
— О, минулого року тайфун...— Жінка бездумно збивала і розтягувала краї розстеленого матраца.— В нашій околиці тайфуни страшні... Пісок суне з гуркотом, наче водоспад, трохи заґавишся — і його назбирається на один-два дзьо...
— Два дзьо?.. Тобто шість метрів?..
— У такий час не можна дати собі з ним ради, хоч би скільки ти його згрібав. Та чоловік вибіг надвір разом з дочкою,— вона в середню школу вже ходила,— мовляв, курник під загрозою... Я ж була зайнята домом... А коли настав ранок і вітер ущух, я вийшла подивитися. Від курника не лишилося й сліду... І їх я більше не бачила...
— їх засипало?
— Зовсім...
— Який жах!.. Пісок... такий страшний!.. Раптом лампа почала гаснути.
— Пісок...
Жінка стала навколішки, нахилилась і, всміхаючись, очистила пальцями гніт. Лампа знову спалахнула. В тій самій позі жінка дивилася на світло, а на її устах блукала силувана усмішка. Мимоволі чоловікові стало ніяково: він збагнув, що, мабуть, жінка виставляє напоказ ямочку на щоці. Тим більше недоречною здалася йому її поведінка після того, як вона розповіла про смерть своїх близьких.
5
— Гей, ми принесли і для нього лопату й бідони! Напруження перервав виразний, незважаючи на відстань,
голос — видно, користувалися мегафоном. А вслід за ним почулося, як падає і торохтить щось металеве. Жінка підвелася.
Відчуваючи роздратування, змішане з тривогою, чоловік запитав:
— Що?.. А хіба тут ще хтось є?..