Отже, це була пастка!.. Вони не мали наміру заганяти його до моря, а сюди!.. Хотіли знищити його, не витрачаючи часу на ловлю... Так, справді, це явне знищення... Навіть фокусник не впорався б із своєю хустинкою так блискуче... Подує вітер, і не лишиться й сліду... Навіть найкращий поліцейський собака тут безсилий... Тепер цим негідникам уже не треба показуватися!.. Нічого не бачили й не чули... Якийсь дурний чужак заблудився і пропав... Позбулися його, не забруднивши рук...
Тоне... Тоне... Скоро загрузне до пояса... Що ж робити?.. Якби зміг розподілити вагу тіла на більшу площу, а тим самим зменшити тиск на кожний квадратний сантиметр, то, може, хоч трохи сповільнилося б оце занурення... Досить розпростерти руки і впасти грудьми на землю... Та було пізно. Хотів лягти на живіт, але нижня частина тіла вже застигла вертикально в піску. В нього болів поперек, і він не міг довго триматись зігнутим під прямим кутом. Для цього треба бути акробатом.
Як темно!.. Весь світ заплющив очі й заткнув вуха... Ніхто не хоче й глянути, як він помирає!.. Переляк стиснув горло і раптом вибухнув. Чоловік насилу розтулив рота і закричав, наче звір:
— Рятуйте!..
Заяложений вираз... Так, заяложений, але байдуже... Яка користь з власної оригінальності, коли дивишся смерті в очі? Йому хочеться жити! Навіть якщо те життя нічим не різнитиметься від чужого — як дешеві тістечка, випечені в одній формі... Незабаром пісок дійде до грудей, до підборіддя, до носа... Досить!
— Рятуйте! Рятуйте!.. Все обіцяю!.. Благаю, рятуйте!.. Благаю!..
Нарешті чоловік розплакався. Спочатку хлипав стримано, а потім заридав невгамовно, гірко. Ніхто його не бачив, тож він ні на що не зважав. Як несправедливо, що все це відбувається без жодних формальностей!.. Після розстрілу приреченого на смерть хоч запис у в'язничних документах залишається... Кричи, скільки хочеш... Як погано, що поблизу нема нікого!..
Яке ж було його здивування, коли несподівано ззаду хтось озвався! Відчув, що настала остаточна поразка. Навіть сором і приниження зникли миттю, наче крила бабки у вогні.
— Гей, хапайся!
Кружок світла розітнув темряву і впав на довгий шмат дошки, яка штовхнула чоловіка в бік. Обертаючи верхню частину свого безвладного тіла до людей, він попросив:
— Витягніть мене, будь ласка, цією мотузкою...
— Ні, не годиться виривати вас, немов пеньок... Ззаду хтось хихикнув. Здається, їх було четверо чи п'ятеро.
— Трохи потерпіть! Скоро принесуть лопату!.. Як обіпретеся на дошку, все буде гаразд!..
Чоловік послухався: сперся ліктями на дошку й обхопив голову руками. Його волосся змокріло від поту. Прагнув лише одного: якнайшвидше покінчити з цим ганебним становищем.
— Маєте, однак, щастя, що ми йшли за вами! Бо сюди, в цю драговину, навіть собаки не потикаються... Ви справді були на волосок од смерті. Хтозна-скільки людей забрело сюди ненароком і пропало назавжди!.. Тут, за горою, завжди намітає... Взимку з'являються кучугури снігу, потім піску і знову снігу... Протягом сотні років шари снігу і піску лягали один на одного, немов крихкі тістечка... Так розповідав нам менший син колишнього голови нашої артілі, який учився в міській школі. Ну що, цікаво? Якби вдалось докопатися до дна, можна було б знайти щось коштовне...
Що все це означає?.. Не хочеться й слухати такої вдавано невинної балаканини... Було б доречніше, якби вони вискалили на нього зуби... Або принаймні залишили його в спокої з його жалюгідною покорою...
Нарешті ззаду почувся шум — мабуть, принесли лопати. Троє селян, стоячи на прив'язаних знизу до черевиків дощечках, почали обережно, здалека його обкопувати. Знімали пісок шар за шаром. Його мрії і відчай, сором і добре ім'я — все лежало поховане під ним. А тому, коли руки селян торкнулися його плеча, він не злякався. Якби йому наказали, то він спустив би штани і випорожнився б перед ними. Небо проясніло — видно, скоро мав зійти місяць. :Як жінка його зустріне?.. Зрештою, йому байдуже, як вона подивиться на нього... Здається, тепер він стерпить будь-які ляпаси.
27
Чоловіка обв'язали під руками мотузкою і, наче вантаж, спустили знов у яму. Ніхто не промовив ні слова — як на похороні. Яма була глибока й темна. Місячне світло огорнуло навколишні дюни тонким шовковим серпанком, і кожна брижа на піску, кожний слід ноги переливалися, наче скляна грань. Тільки в ямі панувала темрява. Та це його зовсім не обходило. Він так утомився, що від одного погляду на місяць голова паморочилась і нудило.
На тлі того мороку жінка була ще темнішою. Вона супроводжувала його до постелі, наче невидимка. Ні, не тільки вона — все навколо нього втратило обриси. Навіть після того як звалився на матрац, відчував, ніби все ще біжить по піску... І коли заснув, не зупинявся... Однак сон його був неглибокий. У пам'яті лишились і голоси селян, що вивозили пісок, і далеке валування собак. Добре пригадував, як жінка прийшла попоїсти й засвітила лампу в узголів'ї. Пізніше, коли встав напитися води, більше не міг заснути, але ще не мав сили, щоб допомогти жінці.
Коли знічев'я засвітив лампу і, поринувши в задуму, потягував сигарету, помітив, що навколо світла спритно бігає здоровенний павук. Не було б нічого незвичайного, якби воно приваблювало нічного метелика, а то ж павука — диви-на,та й годі! Збирався припекти його цигаркою, але в останню мить одумався. Павук кружляв по колу радіусом п'ятнад-цять-двадцять сантиметрів з точністю секундної стрілки годинника. Може, його притягувало щось інше, не тільки лампа? Павук таки дочекався свого: незабаром прилетів нічний метелик, ударився кілька разів об лампове скло (тоді його велика тінь танцювала на стелі), а потім сів на металеву ручку і завмер. Дивний метелик: такий гидкий, а нерішучий. Чоловік притиснув його цигаркою. Знищив йому нервові центри й охопленого смертельною агонією підкинув паукрві. Вмить почалася драма, якої він і сподівався. Павук блискавкою накинувся на жертву. Потім знову закружляв навколо лампи, тягнучи за собою вже мертвого метелика. Здавалося, смоктав його кров і від насолоди прицмокував язиком.
Чоловік не знав, що існує павук, який примудрився використовувати лампу замість павутиння. На павутинні доводилося пасивно чекати, а з допомогою лампи він міг заманювати жертву до себе. Однак, щоб удалася така хитрість, треба мати відповідне світло. Адже в природі його не знайти. Не міг же павук кружляти навколо місяця або лісової пожежі. Невже це новий різновид, який розвивав свої інстинкти, еволюціонуючи разом з людиною?.. Непогана гіпотеза... Але як пояснити, що світло так сильно притягує нічних метеликів?.. Метелики — не павуки, і навряд чи світло лампи могло служити збереженню їхнього виду. І все-таки між цими явищами є щось спільне: обидва виникли після того, як людина винайшла вогонь. Мабуть, найпереконливішим доказом є те, що нічні метелики не летять на місячне світло. Ще можна було б зрозуміти, якби таку звичку мав тільки один різновид комах. Та оскільки так поводяться майже десять тисяч різновидів метеликів, то напевно існує якась строга закономірність. Шалене тріпотіння крил, що його викликає штучне світло... Таємничі стосунки між вогнем, метеликами і павуками... Якщо закон проявляється так нерозсудливо, то в що ж тоді можна вірити?