У нього лишалося півгодини, щоб вибратись із села. Йти по піщаному грунту із швидкістю чотири кілометри на годину досить важко. Прикро не стільки те, що ноги грузнуть, скільки те, що даремно витрачаєш силу. Тим більше коли біжиш. Найкраще всього, напевно, йти широкими кроками. Однак пісок, знесилюючи чоловіка, ніби винагороджував його тим, що робив нечутними кроки. Не треба переживати, що хтось почує. В цьому теж велика перевага.
Гей, дивись під ноги!.. Очевидно, він не вбачав нічого страшного в тому, якби навіть покотився на землю, бо спотикався на найменших виступах, заглибинах і падав на коліна.
Впасти на коліна — то ще півбіди. А от якби звалився в якусь глибоку яму, що тоді?..
Піщані хвилі котилися одна за одною і зникали в навколишній пітьмі. На великі хвилі набігали менші, на менші — зовсім маленькі брижі. Вогні села, що служили чоловікові орієнтиром, рідко з'являлися в полі його зору — ховалися за гребенями нескінченних дюн. Тоді він обирав напрямок руху, довіряючись інтуїції, але завжди помилявся і круто звертав убік. Певне, тому, що ноги самі несли його на узвишшя, звідки він підсвідомо надіявся побачити вогники.
О, знову збився з дороги! Треба взяти лівіше!.. Бо як піде в цьому напрямку, то потрапить якраз у село. Вже перебрався через три пагорби, та вогники майже не наблизилися... Здавалось, наче кружляє на одному місці. Піт заливав йому очі. Чоловік на хвильку зупинився й глибоко вдихнув.
Чи жінка вже прокинулась?.. Як вона повелася, коли помітила, що його немає?.. Мабуть, подумала, що пішов за хату справляти нужду... Минулої ночі вона втомилась і напевно здивувалася, що проспала до самого вечора... Не охололе від поцілунків тіло нагадало їй про ранкове шаленство... Шукаючи навпомацки лампу, вона сором'язливо всміхається...
Щиро кажучи, немає підстав відчувати обов'язок до неї або відповідальність за ту її усмішку. З його втечею жінка втратить лише часточку життя, яку легко можна замінити радіоприймачем і дзеркалом.
"Справді, ви мені дуже помогли... Тепер я можу довше поспати й працюю на дві години менше... Думаю попросити, щоб артіль дала мені якусь роботу, що я її зможу виконувати вдома. Заощаджу трохи грошей і, може, куплю собі радіоприймача і дзеркало..."
Радіоприймач і дзеркало... радіоприймач і дзеркало... Жінка повторювала ці слова з такою настирливістю, ніби хотіла сказати, що життя складається лише з цих двох речей. Безперечно, радіоприймач і дзеркало мають у собі щось спільне — служать засобом єднання людей. Можливо, в жадобі до цих речей криється щось дуже важливе для їхнього існування. Ну що ж, як тільки він повернеться додому, відразу придбає для неї радіоприймача. Витрусить з кишені всі гроші й купить транзистора найвищого класу.
А от дзеркала він не може пообіцяти. Тут воно швидко зіпсується... За півроку полущиться амальгама, а за рік від піску, що літає в повітрі, потемніє і скло... Стане таким, як те, що ним жінка користується тепер — то в ньому видно одне око, то лише ніс. Ні, йдеться не про те, як довго воно служитиме. Дзеркало може стати засобом єднання тільки тоді, коли знайдеться чоловік, який захоче дивитися на жінку. Бо яка тепер користь із нього, якщо її ніхто не побачить?
О, вона здригнулася й прислухалась... Чи не задовго він справляє нужду?.. От негідник, таки дременув!.. Чи вона почала кричати? Чи закам'яніла?.. В усякому разі, він ні за що не відповідає. Адже їй самій не було потрібне дзеркало.
— ... І я десь прочитав цю історію... Останнім часом утеча з дому стала модою... Спочатку я думав, що в цьому винні погані життєві обставини, але скоро переконався, що не завжди... Розповідали, начебто утік навіть старший син одного досить заможного селянина, що накупив землі та машин і добре вів господарство. Зненацька пішов з дому слухняний, роботящий хлопець, батько й мати не знали, що й подумати. В селі люди дорожать власною репутацією й не забувають про свої обов'язки перед іншими, тож треба особливого приводу для того, щоб з дому утік син-спадкоємець...
— Авжеж, обов'язок це обов'язок...
Один із родичів розшукав хлопця і розпитав про все. Виявилося, що той не закохався, не гультяював і не заборгувався, але назвати конкретну причину свого необдуманого вчинку не зміг. Що ж усе-таки спонукало його до цього?.. Хлопцева відповідь була зовсім непереконлива. Видно, сам нічого не розумів, бо сказав, що просто більше не міг терпіти.
— Які нерозсудливі люди бувають на світі!
— Якщо добре подумати, то його можна зрозуміти. Як живе селянин? Чим ревніше трудиться і прикуповує землі, тим частіше не має спочинку... Одне слово, його турботам нема кінця і якщо він може чогось нажити, то лише клопотів. Щоправда, в нагороду за свою працю хоч збирає врожай рису та картоплі. З роботою селянина оце згрібання піску, яке тут заведено, не порівняєш. Адже це те ж саме, що будувати вежу із каміння на березі потойбічної ріки... 1
— А її вдається збудувати?
— Та де там!.. Це ж кара пекельна!
— Ну добре, а що сталося із тим сином-спадкоємцем?
— Як то що? Від самого початку він усе продумав і завчасно підшукав собі якусь роботу.
— І як жив?..
— Мабуть, там і працював...
— А потім?..
— Потім? У день зарплати одержав свої гроші, а в неділю одягнув нову сорочку й пішов у кіно.
— А після того?..
— Як хочеш знати — спитай у нього!
— Певно, заощадив дещо із свого заробітку й купив радіоприймача...
Чоловік подумав, що нарешті вибрався нагору, та виявилося, що він подолав лише половину дороги. Ні, тут щось не те... Перед ним було рівне узвишшя... Але куди ділися вогні — його орієнтир?.. Розгублений чоловік пішов далі... Гребінь цієї дюни начебто досить високий. Та чого не видно світла?.. Від зловісного передчуття в нього підкосилися ноги. Може, його власна необачність була причиною помилки? Недовго думаючи, він навмання сповз униз крутим схилом і опинився в довгій улоговині. Не тільки глибокій, але й широкій. На її дні піщані хвилі перетинали одна одну і збивали його з пан-телику — не дозволяли зорієнтуватись. І все-таки чоловік не
1 Натяк на буддійську легенду про те, як безгрішні діти після смерті спокутують гріхи батьків — будують вежу, що її одразу ж розвалюють злі духи.