Я упав у сон, як у глибоку криницю, наповнену голубою музикою, перед цим устигши подумати, що третьої серії сну сьогодні таки не побачити: надто був вичерпаний та задоволений. Але, за тією ж логікою абсурду, чергову серію сну таки уздрів, притому й справді ніби сидів у кінотеатрі, а точніше в залі для перегляду, як автор сценарію фільму. Побіч були режисер, оператор і кілька акторів, власне три: один гримований під мене, але увіч не я, другий одягнений у циліндра, сюртука й білу сорочку з манішкою, а жінку грала шефова коханка; тут, у залі, сиділа убрана не в костюма для гри, а так, як побачив її на фуршеті. Режисер вмостився за пультом і дав команду кіномеханіку починати, перед цим сказавши, що в цій сцені, яку зараз побачимо, є надмірна мелодраматичність і вона певною мірою режисера не задовольняє...
Я йшов із наплечником, повним провізії, у засипаних снігом горах, нашуковуючи стежку, і від крутого підйому котився обличчям піт. За мить уздрів у снігу чиїсь напівзасипані сліди, які вели в тому-таки напрямку, в якому йшов я. Це примусило мене пришвидшити ходу, бо стривожило, отож ледве не біг, перечіпл-яючись через сховане в снігу каміння: піт знову полився з лиця градом. Ось нарешті хатина, засипана снігом, але до мене не вискочив пес, як минулого разу, людські ж сліди увіч вели до хатини. Я подався до загорожі і почув, як у повітці повискує собака, потім загавкав через зав'язані шнуром двері. Але було не до нього. Рвонув двері до хати, і у вічі кинулася розібрана постіль, і на ній із зляканим зойком підхопилася жінка, до якої простував, побіч неї сів незнайомець. Я ж стояв із мокрим від йоту обличчям, з широко розверстими очима, а губи жорстко смикнулися.
— Це що таке? — спитав крижаним тоном.
Тоді чоловік у самій білизні встав із ліжка і сказав романтичним тоном:
— Кохаю цю жінку і, коли не заперечуєте, пане, завжди готовий до ваших послуг.
— Ні! — заверещала жінка. — Рудольфе, йди звідси геть!
— Приймаю ваш виклик, — сказав я, спускаючи із пліч наплеч-ника. — Вдягайтеся, пане, і вирішимо нашу суперечку зараз-таки.
— На пістолетах чи на шпагах? — спитав чоловік, обличчя в нього було мужнє й тверде, як це буває в акторів-любовників.
— Шпаг немає, а пістолети є! — сказав я.
— Перестаньте! — знову заверещала жінка. — Я вибрала його, а не тебе, Рудольфе!
— Стули губу, шлюхо! — зимно сказав я. — 3 тобою розмова буде потім.
Чоловік тим часом одягався: в чорні штани, білу сорочку з манішкою, в чорного сюртука. Тоді взув лискучі штиблети й надів на голову циліндра.
— До ваших послуг, пане!
Жінка вже не кричала, а сиділа в ліжку, тремтячи, з широко розплющеними очима, з яких виливався блакитний жах.
— Отямся, Рудольфе, і заберися геть! — прошепотіла вона. Я ж підійшов до столу, де лежали у скриньці пістолети.
— Вони заряджені, — сказав. — Прошу, пане, вибирайте! Чоловік ступнув крока до мене, був стрункий, з військовою виправкою. Впевнено взяв зброю й повернувся до переляканої жінки.
— Все буде гаразд, Міріам, — мовив він. — Розв'яжу цю ситуацію і невдовзі повернуся до тебе. Будемо вільні!
— Або ж не повернетеся, пане! — сказав я.
— Або ж не повернуся, — спокійно згодився чоловік. — Але сподіваюся, фортуна не покине мене. Де, пане, бажаєте стрілятися?
— На скелі, — мовив я. — Там не виживе навіть поранений.
— Гаразд, — згодився чоловік. — Шкода тільки, нема секундантів.
— Переживемо, пане, — гостро сказав я.
Тоді жінка знову заверещала, гонячи мене і ще раз вирікаючи свій вибір не в мою користь. Але ми на неї не зважали. Перший вийшов я, за мною чоловік. Знову.почав падати сніг, залементував і заскавчав зачинений у повітці пес, ніби повторював те, що нещодавно верещала жінка, але годі було взнати, на чиєму він боці. Почали брьохатись по кучугурах і в снігових хвилях, які ставали все густіші й густіші, дерлись угору, зрештою, опинилися на скелі. Стали кожен окрай її й припідняли пістолети.
— Хто рахуватиме? — спитав чоловік.
— Я! До десяти. За десятим разом стріляємо! І я почав рахувати, а за десятим разом звів пістолета і стрілив у густий снігопад, що нас розділяв. Почувся крик, чоловік, ніби чорний ворон, змахнув руками й полетів зі скелі. Я ж нерушно стояв, відчуваючи, як течуть мені по лицях сльози. Відтак підійшов до того місця, де стояв суперник, і підняв зі снігу випалого пістолета.
— Прокляття всім звабникам! — сказав крізь зуби. Тоді змахнув руками й плавко перелетів простора між скелею та хатою, м'яко приземлившись у подвір'ї.
Жінка й досі була в ліжку, скулена й жалюгідна, дивилася на мене з жахом.
— Що зі мною зробиш? — спитала перестрашено.
Я охайно вклав пістолети до скриньки, перед тим обтерши їх від вологи ганчіркою, а тоді зняв із стіни бича.
Тоді жінка знову почала верещати. Диким і відчайним зойком, з вибалушеними очима, спотвореним лицем і захищаючись од мене руками. Я ж схопив її і, як була, в самій сорочці й боса, поволочив у двір. Вона кричала й пручалася. Тоді я розідрав на ній сорочку, зірвав її й почав пасму вати жінку бичем. Вона кидалася гола на снігу, як зранений звір, і зойкала кожного разу, коли бич випікав на її ніжній шкірі криваві рубці. Скавулів причинений у повітці пес, і зовсім так само скавуліла й вона. Я відкинув бича й сказав утомлено:
— Запам'ятай цього урока! Хотіла пристрастей — маєш! І пішов геть, тонучи в кучугурах та снігових заметах.
— Рудольфе, повернися! — почувся втонулий у снігопаді крик...
Стрічка на екрані закінчилася, замиготіла лініями, хрестами й зупинилася. Спалахнуло світло.
— Це й справді мелодраматично, — сказав я.
— Так, є певна штучність, — мовив режисер. — Чоловіки поводяться як манекени. Я й досі сумніваюся, чи вводити цю сцену у фільм.
— Сцена розправи з жінкою ефектна, але зажорстока, — сказала шефова коханка, власне кіноактриса.
— Не те мене хвилює, — мовив задумано режисер. — Чи нема штучності?
— Штучністю є все наше життя, — сказав актор у сюртуку і в циліндрі, якого я в цьому фільмі забив.
— То що, залишимо сцену?
— Вона справді ефектна, — сказав я, — а отже, може бути цікава глядачеві.
— І немало викладено праці, — сказав оператор. — Принаймні тут я зі своєї роботи задоволений.