— А тепер вони вже не в нього? — спитала стара жінка.— Не в нього?
— Ні. Тепер вони в мене. Він ще не послав їх до Вашінгтона, отож ніхто, крім нього, листів не читав. І тепер ніхто вже їх ніколи не читатиме.— Вона примовкла. Віддих її був рівний і спокійний.— Ви ще не зрозуміли, правда? Все, що листи могли йому дати, він з них уже взяв, але рано чи пізно мусив би їх відіслати до свого відомства. Потім я попросила їх у нього, а він сказав, що мусить листи відіслати, і тоді я попросила, щоб останнє своє слово він сказав у Мемфісі, а коли він спитав чому, я пояснила. Я знала, що не зможу викупити їх у нього грішми. Розумієте? Через це мені й довелося з'їздити в Мемфіс. Хоча б з любові до сина й поваги до вас я мусила звідси поїхати! І це все. Чоловіки всі майже однакові з їхніми поняттями добра і зла. Дурні.— Віддих її був рівний. Тоді вона позіхнула, глибоко, з відчуттям полегкості. Потім стримала позіх і знову подивилась на завмерлу, повиту смерком срібну голову перед собою.— Ви ще не розумієте? — запитала вона.— Я мусила це зробити. Вони належали мені, і я мусила їх повернути. А іншої ради не було. Я ж готова була піти й на більше. Отож я дістала їх назад. А тепер вони вже згоріли. Ніхто їх уже ніколи не побачить. Він же не може нікому сказати, ви самі розумієте. Визнати, що вони будь-коли існували, це значить покласти край своїй кар'єрі. Його навіть можуть посадити у в'язницю. А тепер вони вже згоріли.
— Так,— мовила стара.— Отже, ти повернулась додому і взяла Джонні з собою, щоб посидіти в річці, в проточній воді, в Йордані. Атож, у Йордані за сільським пасовищем у штаті Міссісіпі.
— Я мусила їх повернути. Хіба ви цього не розумієте?
— Авжеж,— мовила стара.— Авжеж.— Вона сиділа в кріслі на коліщатках, випрямлена, як стріла.— Що ж, господи. Бідолашні ми, дурні жінки... Джонні! — Голос її прозвучав гостро і владно.
— Що? — спитала молода жінка.— Вам щось треба?
— Ні,— відказала стара.— Поклич Джонні. Мені треба капелюшок.
Молода жінка підвелася.
— Я принесу.
— Ні. Я хочу, щоб це зробив Джонні.
Молода жінка стояла, дивлячись із висоти свого зросту на другу, стару, жінку, що сиділа випростана в кріслі під срібною короною волосся, повитою смерком. Потім вона вийшла. Стара все так само сиділа нерухомо в темряві, аж поки ввійшов хлопець, несучи старомодний чорний капелюшок. Час від часу, коли стара жінка бувала схвильована, їй приносили її маленький капелюшок, і вона накладала його собі на маківку і сиділа так біля вікна. Хлопець приніс їй капелюшок. З ним прийшла й мати. Стару жінку вже поглинула суцільна темрява, видніло тільки її волосся.
— Може, тепер засвітити? — спитала молода жінка.
— Ні,— відказала стара. Вона сиділа в капелюшку.— Йдіть на вечерю, а мені на часину дайте спокій. Ідіть собі, ви обоє.
Вони послухались, залишивши її в кріслі на коліщатках біля вікна, обмережаного нечисленними й погаслими в темряві шибками з Кароліни,— цю тендітну випростану постать, помітну поночі з самого тільки проблиску волосся.
IV
Відколи хлопцеві сповнилося вісім років, за столом він займав чільне місце, там, де раніше сидів його небіжчик дід. Цього вечора, однак, його мати внесла зміни.
— Нас тільки двоє зараз,— сказала вона.— Сядь-но коло мене ближче.— Хлопець вагався.— Я тебе прошу. Ти не хочеш? Вчора в Мемфісі я так за тобою скучила... А ти за мною не скучив?
— Я спав у тітки Дженні,— відказав хлопець.— Нам було дуже добре.
— Я тебе прошу...
— Гаразд,— відказав він, сідаючи на стільці поруч з матір'ю.
— Ближче,— мовила вона і присунула стільця до себе.— Але тепер ми з тобою вже ніколи-ніколи, правда?..
Вона нахилилась до сина, беручи його за руку.
— Що ніколи? Не сидітимемо в річці?
— Ніколи не розлучатимемось більше.
— Я зовсім і не скучив. Нам було дуже добре.
— Обіцяй. Обіцяй мені, Борі.
Насправді його ім'я було Бенбоу, як називалися чоловіки в її родині.
— Гаразд.
Айсом, що подавав їм до столу, одягнений у полотняну куртку, повернувся до кухні.
— Її немає на вечері? — спитала Ельнора
— Нема,— відповів Айсом.— Вона сидить у темряві біля вікна. Каже, що не хоче вечеряти.
Ельнора подивилась на Седі.
— Що вони робили, коли ти востаннє заходила до бібліотеки?
— Вона розмовляла з панією Нарсісою.
— Коли я ходив кликати на вечерю, вони ще розмовляли,— докинув Айсом.— Я тобі казав.
— Я знаю,— мовила Ельнора. Голос її не був гострий. Не був і лагідний. А просто рішучий, притишений і холодний.— Про що вони розмовляли?
— Я не чув,— відповів Айсом.— Ти мене навчаєш не прислухатись, про що розмовляють білі.
— Про що вони розмовляли, Айсоме? — запитала Ельнора. Вона дивилась на нього напружено, поважно і владно.
— Про те, що хтось має одружуватись. Пані Дженні каже: "Я давно тобі казала, що не картатиму тебе. Таку молоду жінку. Я хочу, щоб ти вийшла заміж. Щоб не робила так, як я". Оце таке казала.
— А їй-бо, вона виходить заміж,— мовила Седі.
— Хто заміж? — заперечила Ельнора.— Вона заміж? З якої б то речі? Відмовитись від того, що вона має тут? Ні, це на неї не схоже. Хотіла б я знати, що тут скоїлося минулого тижня...
Вона примовкла і повернула голову до дверей, немов дослухаючись. З їдальні долинав голос молодої жінки. Але Ельнора вслухалася ніби в щось інше. І враз вийшла з кухні. Хоч ішла вона не поспішаючи, тиха й сягниста хода так швидко винесла її за двері, немовби вона була лялькою, яку рухають на коліщатках по сцені лялькового театру.
Безшелесно пройшла вона через темний хол, непоміченою проминула двері їдальні. Двоє за столом сиділи близенько одне до одного. Розмовляла жінка, схилившись до хлопця. Ельнора ступала зовсім нечутно — згусток темряви, на якому її світліше обличчя неначе пливло, відірване від тіла, а білки очей тьмяно поблискували. Аж раптом вона зупинилась. Вона ще не дійшла до дверей бібліотеки, але зупинилась, невидима, німотна, її очі враз і зовсім стали світлисті на тлі майже погаслого обличчя, і вона раз по раз почала приказувати, тихо й співуче: "О боже, о боже". Потім вона зрушила з місця, хутко підступила до дверей бібліотеки і заглянула в кімнату, де біля згаслого вікна непорушно сиділа стара жінка, помітна із самого тільки проблиску сивого волосся. Здавалося, що всі її дев'яносто років життя повільно конали в її худорлявому поставному тілі і лише на одну хвильку затрималися перед самим кінцем у тому проблиску над її головою. Ельнора заглянула в кімнату лише на мить. Тоді обернулась і так само хутко й тихо рушила назад, до дверей їдальні.