Жених

Гуцало Евгений

Він страх як не любить прозиватись! Інші хлопці то й ногою ступити не можуть, щоб не прозвати один одного. Петра Катеринченка охрестили чомусь "пупом", Василя Леміщенка "парашутом", а його, Володю, то "смалюхом" звуть, то "блимаком". Чому "смалюхом"? Бо влітку він так засмагає на сонці, що невпізнанним стає, що ні піском не обдере своєї чорноти, ні милом не змиє. Чому "блимаком"? Бо має великі очі і блимає ними.

Ну, гаразд, прозвали б "смалюхом". Прозивали б його "блимаком", він іще б змирився, бо до інших ген ще гірші прізвиська поприлипали, але якби тільки "женихом" не дражнили. А то, буває, сидять біля ставу, в ножика граються, і раптом Петро Катеринченко — ні з того ні з сього, ні за що ні про що — пац його по голові:

— Ти чого махлюєш?

— Хто? Я? — дивується Володя, який справді-таки не махлював.

— А хто ж? — сікається Катеринченко, і широке обличчя його в білих лишаях наче ще дужче розширюється.— Ти тут найхитріший? Еге?

— Та я ж із носа пустив ножика, ну...

— З якого там носа? Ось давай я пущу тобі з носа, побачимо!..

І він прикладає гострячок Володі до носа, мало в живе не заганяючи. Володя одсовується, Катеринченко насідає, ось-ось, здається, проштрикне. Володя схоплюється і, силкуючись не заплакати, позирає на хлопців. Але жоден із них і не думає заступатися за нього. Невже й справді вірять, що він махлював?

— Ну, добре,— каже Катеринченко,— нічого тобі не буде за це, тільки принеси для всіх нас повну пазуху яблук.

Це вже не вперше так. Причепляться до нього без причини, а потім вимагають, щоб яблук приніс із свого садка або ковбаси та хліба, а якщо довідаються, що мати пиріжків напекла,— то й пиріжків їм принеси.

— Батько ж дома,— невпевнено, ніяковіючи, бубонить Володя.

— Що, не хочеш? — погрозливо запитує Катеринченко і простягає ножа.

— Та він же дивиться...

— А ти обмани його,— повчає Катеринченко.— Бо коли не принесеш, то знову будем прозивати.

— Як? — густо червоніючи, запитує Володя.

— А женихом! — відказує Катеринченко, і його вицвілі оченята пашать жорстким та сухим блиском.

Хлопці починають всміхатись, і Володя, кліпаючи, якусь хвилю ще дивиться на весь гурт, бо не в силі відірвати ноги од землі, та зрештою повертається і йде.

— Ти куди? — кричить йому вслід Катеринченко.

Зір заслало туманом, а тому все в його очах розпливається, тремтить. Хоч Володі не вперше зазнавати образ, а проте звикнути до них він не може.

— Без яблук не приходь!

Поки опиняється біля хати, трохи заспокоюється. Батько, до пояса голий, лагодить загорожу біля хліва. На лоба в нього спадає змокріле чорне волосся. Забиває молотком цвях у ворину, а в зубах тримає ще кілька цвяхів, шляпками вперед. Володя ступає крадькома, щоб його не помітили, тихцем заходить у сіни, п'є воду з відра, якусь хвилю слухає, як крізь одчинені двері з кухні долинає монотонна скоромовка годинника,— і скрадливо йде в садок. Сідає під яблунею й починає думати про своє життя, про те, що серед хлопців він найслабкіший, а тому збиткуються над ним усі, кому не ліньки. Потім задивився на мурашок, що сюдитуди взялись носити білі подушки. А ген одну велику подушку аж удвох несуть. Сплять мурахи на них, чи що?

І тут до тями привів його батьків голос:

— Володько, ану гайни до Джусихи та принеси мені стамеску, оту, що з роздвоєною ручкою.

До Джусихи? Він схоплюється, щоб зразу й бігти, але... пригадуються йому раптом хлоп'ячі глузи, їхні прізвиська, і хлопець, пройшовши до хлівця, зупиняється, наче для нього нічого оце пильнішого немає, ніж півень, що бундючно походжає біля курки. Он як він голову задирає, он як він крило розпушує та черкає пір'ям по землі.

— Ти чуєш, Володько? — знову батько.

— Га? — наче щойно проснувся.

— Гайни до Джусихи по стамеску, чуєш...

— А може, її нема дома?..

— Ішла оце недавно звідкись, є...

— А може, стамеску вже комусь позичила?..

— На "нема" й суду нема. Йди.

Володя дуже любить Джусиху. Навіть свою рідну матір він любить менше, аніж Джусиху. Менше, бо мати з ним не панькається, мати його й насварить, коли слід, і дасть іноді за діло такого ляща, що лице півдня пашить, як сковорідка. А Джусиха — їхня сусідка,— через дорогу сидить, вона своїх дітей не має, то йому, Володі, й гостинці від неї перепадають, і ласощі. Ото коли їде в район на базар — завжди щось йому привезе, то він уже завчасу крутиться біля її обійстя, чекає. Бо хіба від матері дочекаєшся подарунка? Мати каже, що на всяку марницю вона гроші витрачати не може, що вона й так не знає, якими копійками позапихати оті дірки в хазяйстві.

Одного разу Володя навіть таке сказав:

— Мамо, я не хочу бути твоєю дитиною.

— А це ж чого? — здивувалась.— То, може, ти й батьковою дитиною не хочеш бути?

— Ні, батьковою хочу.

— А ще чиєю?

— Джусишиною. А коли виросту, то знаєш, кого заміж візьму?

— Та, мабуть, якусь кралю.

— Джусиху.

— А ти колись казав, що мене свататимеш?

— Ні, тебе вже не хочу, хочу Джусиху.

— А як ти оженишся, то хто тобі штани лататиме, хто тобі голову митиме?

— Джусиха.

— Ну, дивись, тобі видніше. Тільки женися вже швидше, бо за тобою мені світу не видно.

— Ти мене, мамо, в шию не гони. Бо треба так женитися, щоб потім не розженюватись.

У Джусихи є чоловік, звати його Джусом, він працює в колгоспі шофером.

Коли Володя ожениться на Джусисі, то сохрани боже, щоб вони куди-небудь виганяли Джуса, чи що. Хай собі живе з ними, бо людина він весела, завжди всіх смішить. Він і горщики вміє ліпити й випалювати, він і ложки струже, й чоботи вміє шити. О, коли в них буде Джус, то Володя з Джусихою не пропадуть. Вони будуть за ним, як за стіною...

Вулицю Володя переходить бадьоро, але біля сусідової хати спиняється. Якийсь час розглядає вікна, гладущики, почеплені на кілочках сушитись, купу одягу, складену на траві. Потупцявши, таки прямує всередину. Джусиха мастить долівку, тому в хаті густо пахне вогкою глиною, замішаною на кизяках. Вона спершу й не помічає гостя, і Володя кашляє в кулак. Жінка хутенько повертається — і на хлопця ллється спокійне сяйво в її погляді, під тим сяйвом почувається легко, немов його освітило не тільки збоку, а й ізсередини.