Зимний дрож перебіг по тілі молодого чоловіка... Він встав, відтрутив жінку від себе і приступив до вікна.
По вулиці снувались люди. Іванові здавалось, що той найбідніший зарібник щасливіший від нього, бо вільний, а він зв'язаний повік нерозв'язними путами. І закрив лице руками, зітхнувши тяженько. Спливаючі на руки рясні сльози пекли його, мов жар. Се були сльози по страченім житті
Від того дня старався Іван привикнути до своєї долі, що йому почасти удавалось, лише на його гарнім лиці не бачів вже ніхто веселого усміху; якась глибока меланхолія осіла на його колись погіднім чолі. Жінка хоче його не раз розвеселити і зачинає грати йому коломийки, він тоді кричить на неї, щоби перестала, бо він не держить її за гідну грати тої наймилішої його думки, що нагадує йому веселі часи в крузі товаришів гімназіальних.
Іван постановив собі жити лиш для свого звання. З жаром, отже, посвячується своїм студіям і своїм хорим, для котрих є правдивим батьком. До політики не мішається, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радити про долю народу. Не раз видається йому дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті життя в нім замерли, задеревіли, а подивившись притім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:
— Женячкана виплат — се прокляте для бідних студентів...