— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!
Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.
— Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я!
Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення?
"Ні, не сюди!" — обмираючи від страху, прошепотів патлатий.
Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням.
— Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці.
Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку.
Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?
Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.
— Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю.
Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей?
Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово "крадуть" було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце.
Украли — втопився — під трамвай — у лікарні… У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості.
Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках.
Тоді Андрон, більше не в силах тягати ноги, подзвонив у міліцію. Так і заявив: пропав онук, прошу оголосити розшук.
А Бен, коханий вражий онук, був у цей час далеко і від Стадіонної, і від міліції, і від дідових тривог.
ЛІТНІ МАНЕВРИ. ПЛАН ЗАХВАТУ Т-34
І тут, за межами Києва, не було спокою Дніпрові: сновигали моторки, на вершечках хвиль пролітали глісери, один за одним тяглись у гирло Десни пасажирські катери, обліплені, наче мурахами, голим загорілим людом. А коли проносились схожі на реактивні літаки "ракети", за ними збурювалась така крута хвиля, що вона гналась до самого берега і з шерехом, з білою піною котилася по піску. Легенька хвиля, стишена на мілизні, цілувала Бенові п’яти. Тоді Бен задирав довгі клешні, а виліплений із мокрого піску танк загороджував од води грудьми, ліктями, розчепіреними пальцями.
Хвиля відкочувалась назад, і Бен — уже з деякою злістю — починав товкмачити своїм співбесідникам:
— А я кажу: то не макет! То справжній Т-34! На ходу, з мотором! Тільки на постаменті стоїть. Коли ми були на екскурсії, я ще до одного солдатика підкотився, до курсанта, і спитав, і він мені точно виклав: танк бойовий, готовий "к действію". Наливай, каже, бензину і жми — для переконливості Бен витяг з-під зжужманої футболки книгу Яцека Маховського "Історія морського піратства", а з книги (яка і підказала йому велику ідею втечі) вийняв групове фото: на броню знаменитого танка Т-34 вилізла група хлопчаків і дівчаток з їхнього класу, а вище всіх, коло башти, стоїть не хто-небудь, а персонально Бен Кущолоб, стоїть як переможець і розтягує усмішку до самих вух.
— Ну що, викусили? Справжній танк чи з фанери? — Бен зневажливим поглядом обвів кислі фізіономії Кості Панченка і Родьки Зінчука. — Ви мухомори! З вами тільки мух ловить, а не в серйозну операцію встрявати…
Демонструючи повне своє презирство до людських вагань і боягузтва, Бен одвернувся, сказав: "Ха! З ними балакать!.." — і з байдужим виглядом розлігся на піску. Та довго не міг влежати, крутнувся на живіт і знову заходився товкмачити:
— Ну дивіться! Ось тут траншеї, — Бен провів пальцем пряму лінію на вогкому піску. — А це — село, де наші форсували Дніпро, — на піску з’явився кружечок. — А за селом, якраз над траншеями, і стоїть наш танк…
— Наш! Прямо в кишені лежить! — уїдливо пирхнув Костя Панченко й поляскав себе по мокрих плавках.
— Ти, Костомахо, заткнись! Ще раз дзенькнеш — і той, — Бен дуже виразно кивнув на той берег Дніпра, що означало: ми нікого не держимо, можеш видчалювати звідси, хоч зараз.
Домігшись уваги, Бен схилився над піщаною картою і далі розгортав свій план: найгеніальніше те, що недалеко від танка починається справжній ліс, гущина, і наче для них, для нальотчиків, спеціально постелена рівна грейдерна дорога. Отже, захоплюємо танк, блискавичний марш-кидок на Пущу-Водицю, кілька кругів лісом (з громом і гулом), а якщо погоня — кидаємо Т-34, драпаємо напролом до трамвайної лінії, а там спокійненько — по квартирах…
— Ну, як? По-моєму, план шикарний? — спитав Бен і ще раз оглянув мовчазне товариство.
Його слухали двоє — Зінчук і Панченко, а Вадька Кадуха вмостився осторонь, спиною до Бена, тим самим підкреслюючи, що на Бенове пустодзвонство він хотів би начхати.
Кадуха обгорнувся піском, сидів напружено, спершись на лікті, шкіра клаптями облазила з його худющих сутулих плечей, і він неспокійно позирав на безлюдний берег, на кущі, звідки виглядала гострим верхом чудова, веселого оранжевого кольору палатка, рядом з якою, на шпагатині, сушилися Вадьчині штани. І хоч ляк’янівські орли вибрали собі глухувате місце за Києвом, в урочищі Наталка, і хоч був не вихідний, а будень, коли мало вештається народу, однак Вадька чогось тривожився, пильнував, не спускав очей з прибережної смуги, на яку раз у раз накочувалась дніпровська хвиля.