— Та ні, не на верх, а на підошву, на підошву гляньте! По-перше, я категорично не визнаю взуття на синтетичній основі. А по-друге, зверніть увагу на ці круглі отвори.
Тепер Женя побачила: вся підошва була продірявлена — світились великі дірки, як у посилочному ящику для фруктів.
— Це в мене для контакту. Для зв’язку з землею. — Професор почовгав ногами. — Сам прорізав дірки. Щоб відчувать, так би мовити, дихання грунту і відводити струм…
— А вода? А коли дощ? Ви не боїтесь мокроти?
— Євгенціє! Що мені мокре? Хіба ви не бачили, як я босий бігаю по снігу і в морози обливаюсь холодною водою?
При слові "мокре" професор залився дрібненьким смішком. Потім глянув на годинника: "Даруйте, спішу! Лекція, лекція в мене!" — і молодцювато побіг сходами вниз, а Женя, трохи спантеличена сьогоднішніми розмовами, потупотіла додому.
ЯК ПРОРОСТАЄ ПРОЛІСОК
Сонце пригрівало ліниво, трохи прихмарювало, і все ж у лісі було добре. Стояв у повітрі якийсь особливо тонкий, невловимо-ніжний аромат весни: вчувалась терпка вологість кори, молодого соку дерев і першої зелені, вчувався запах сухого листя, гіркуватих бруньок, перемлілої землі, одне слово — свіжий дух весняного лісу, який оживав, сповнювався голосами птахів, заклопотаною метушнею комах.
Женя раділа, що вона таки витягла батьків у Пущу; і хоч мати збиралася побілити стіни на кухні і в коридорчику, дівчина наполягла на своєму: в ліс, в ліс, в ліс! Нічого дома не трапиться, якщо ми на півдня покинемо свою коробку.
Тепер вони йшли до так званої "Каланчі" — ярками, просіками, густими заростями ліщини й глоду, де зрідка траплялися плантації зеленого барвінку. Як завжди, попереду ступав Цибулько. Поважно, з виглядом мандрівного філософа він переставляв свою палицю і тонке, зблідле за зиму обличчя тримав гордо, замислено дивився туди, на верхів’я дерев, і неквапливо говорив до свого жіноцтва. Женя й Галина Степанівна, що йшли трохи осторонь, уважно слухали свого поводиря.
— І от помітили дослідники, — просвіщав жінок Василь Кіндратович, — помітили одну цікаву деталь. Коли захворіє лось, чи олень, або навіть птах (ну буває ж таке, що й дятла підточить якась хвороба, і пір’я на ньому аж стовбурчиться від слабості), тоді звірі йдуть на ті місця, де росте конвалія. Лось, той просто пасеться і поміж трави вибирає саме ці квіти. А птахи спивають сік. Вчені й зацікавились: що вони шукають, звірі, у стеблі і в квітах конвалій? Яку поживу?
Женя слухала батька, проте встигала і вискочити на пеньок, що десь траплявся по дорозі, і погнатися за чорним дроздом, що прошмигнув у кущі, і оглянутись навкруги, аби нічого не прогавити. А в лісі робилося зараз таке, що тільки встигай надивлятися: розпускали ніжне блідо-жовте листя берези, такі ж бліді й зовсім не колючі пучечки хвої викидали молоді ялини й сосни. А дуб стояв ще голий, і під ногами шелестіло старе, прибите до землі пожухле листя, де-не-де розворушене вітром. І коли між тим покровом Женя помічала білі дзвіночки конвалій, вона скрикувала: "Он! Під кущем!" — і бігла туди, й несла матері свіже стебельце простенької, але дуже гарної лісової квітки, а мати складала все це в один пучок, до тугих, ніби глянсованих листків барвінку, до блідо-рожевих суцвіть рясту.
— Так от, — невдоволено блимнув Цибулько на жінок, що завозилися з своїм букетом. — Вчені зацікавились: чим же приманює конвалія до себе тварин? Що в ній за цілюща сила? І виявили: є в конвалії такі речовини, що лікують серцеві хвороби. Тепер з них готують настої — ну просто бальзам для сердечників, для таких, як я. Конвалій називається… Конвалій, — повторив Цибулько, взяв у матері з рук лісовий букет, встромив туди носа з окулярами й очі пустив під лоба від задоволення. — Ах, неповторно пахне! І сам відчуваю: оклигує, оживає моє серце після ангін. Красота!
Женя з матір’ю переглянулись, підморгнули одна одній — бач, як розніжився в лісі наш оратор! І ніс припудрив собі пилком із рясту!
Галина Степанівна посміхалась, а проте й сама вона посвіжішала на повітрі, і в неї ожили посмутнілі за час зимового грипу очі, налились теплом, жвавістю, а на щоках — від ходи й гарного настрою — засвітився під шкірою легенький рум’янець.
Поміж берестками спустилися вони в балочку, засипану торішнім листям. По дну балки весняна вода промила рівчак а трохи далі, за корчами, нагорнула цілий острів чорного затужавілого мулу. Там, під листям і мулом, ще й досі лежав зледенілий сніг, він поволі розставав, стікаючи світлими струмочками. Біля крижаного пласта, облизаного сонцем, Галина Степанівна і зупинилась.
— Дивно! — сказала вона й нагнулась, до чогось приглядаючись. — Пролісок! Так пізно виріс! Мабуть, лежав під снігом.
Зірвала пролісок — а він був ще згорнутий у тугу зелену трубочку, з якої виглядала на світ нерозпукла квітка — й понесла свою знахідку, щоб показати Кіндратовичу. Перемовляючись, вони вдвох побрели на пагорб і там сіли на повалений стовбур, тісно притулившись одне до одного, і про щось, видно, захоплено між собою бесідували.
А Женя зупинилася в лощині, де мати знайшла пролісок. І не рівчак, не мул, не промита тоненькими струмками крига стояли у неї перед очима, а зовсім інше. Хтось ніби торкнув її пальцями, і дівчина побачила перед собою таємничу холодно-зелену сутінь акваріума. "Вникніть, Євгенціє", — виголосив професор і жестом показав угору. Там, над акваріумом, двома рядочками ламп світились слова:
Від землі твоя сила. Бери!
Стань ногою: чуєш, як з глибини проростає пролісок?
Так, це було тоді, коли професор говорив про Антея, про людей, що живуть на колесах і що одриваються від землі. Женя з хвилюванням згадала: Гай-Бичковський повів тоді її в коридор і як щось найсекретніше показав свої черевики: "Бачиш, геніальні дірки! Для контакту з землею…"
Женя глянула на кригу, де мати зірвала пролісок, і ще більше захвилювалася. Вона подумала: люди кажуть — дивак наш професор. А він, мабуть, зовсім не дивак, ні! Він наймудріший за всіх у дворі. Десь, у якійсь таємній бібліотеці вичитав отой секрет "від землі твоя сила" і тепер качається у снігу, обливається холодною водою і бігає босий у лісі і на стадіоні — відчуває, як під ногами росте трава, як пробиваються з грунту живі паростки, і вливається йому із землі сила й бадьорість, бо професор завжди веселий, завжди усміхається до людей (ніс палає, як печена бараболя), і він усім говорить: "Рух, рух, товариші! Держіть контакт з живою землею!"