Приятель перевів дух.
— Пізно вночі поїзд рушив, а вже вранці наша редакція розповсюджувала в путі листівки та відозви. Другого вечора ми були за півсотні кілометрів від Запоріжжя. Це було вночі. Поїзд спинився на маленькій станції, погасивши вогні. За півкілометра була розібрана колія, порвані дроти... В цім місці глитайсько-махновські загони переходили на захід... Їхні знамениті "тачанки" безперестанку цокотіли, і це дзвінке цокотіння лякливою таємницею дражнило нічну тишу.
Приятель замислився на мить і потім поспішно, немов щоб не забути, швидко провадив:
— То переправлялись через колію махновські загони. Чи могли ми їх спинити? У нас було з півсотні душ варти та політробітники й друкарсько-редакційний склад, що мали зброю тільки револьвери. Негайно сповістили до залізничного вузла, щоб вислали нам панцирника. Адже махновці могли нас розтрощити на скіпки, і завдання, що було покладене на нас, зійшло б нанівець. А тачанки одно цокотіли й навівали на нас смуток. Так тривало годин зо дві. Нарешті здалека почулось, як у нічній темряві посувався до станційки наш панцирник, розсипаючи у пітьму жмені дрібних іскор. Комендант, товариш Мартиненко, що тим часом розташував навкруги станції варту, тепер зібрав її докупи і, підсиливши політробітниками, посунувся повз колію в напрямку до зруйнованого шляху, звідки цокотіли тачанки та іноді кінські підкови...
Приятель зиркнув у бік жінки. Тепер дитинка спала в неї на колінах, і жінка підтримувала її обома руками. Вона втопила зір в її обличчя, ніби намагалась розгадати, які рожеві чи смутні сни від часу до часу хмурять брівки маляті.
— Ще чаю? — запитав стиха приятель.
Вуста жінки знову смикнулися, надавши кислого вигляду її обличчю. Вона замотала головою.
— Ми йшли лавою. Темна ніч, висока тирса ховали людей одно від одного. Позад посувався панцирник... Цокоту не стало чути, і було таке враження, що ось несподівано на нас сипонуть із кулеметів... Знову заторохтіли, зацокотіли колеса, і на лівому нашому крилі хтось раптом вистрелив. У ту ж мить кулемети з панцирника застрочили в небо вогняними перлинами. На колії зчинився лемент, людський крик. Але жодного пострілу на відповідь. За хвилину, оточені нашими воїнами, хури звертали до станційки. Перелякані селяни-фурмани тулились один до одного... їхні відповіді неясні, незрозумілі. Куди вони везуть набої, чиї набої... Місяць виліз із-за обрію й обдарував пітьму молочним світлом. На фоні цього сяйва ми побачили широку, блискучу щетину шабель, що мчала в повітрі на станційку. Політробітники миттю розсипалися в лаву, і в нічній тиші почувся трохи хрипкий комендантів голос: "Кулемети!" Але в ту ж хвилину збоку виринув з пітьми верхівець і щосили гукнув: "Стій! Це свої... Дев'ята бригада!"
Гукнувши це, верхівець, поблискуючи шаблею подався назустріч своїй кавалерії...
Приятель усміхнувся, перевів погляд на кельнера, що стирчав збоку, і замислено втопив на нього погляд.
— Отож... За хвилину виявилось — ми захопили в полон свої хури з набоями, що йшли через колію. Тільки перед тим махновські загони пройшли тут і наша кавалерія гналась за ними назирці. На часинку вона спинилась, щоб напоїти коні, пустивши вперед свої хури з набоями. Було якось і неприємно з такої оказії і радісно, що своїх здибали. Кіннотники сміялися з нас і за хвилину вже подалися туди де зникли тачанки руйначів революції. Валка з набоями теж повернула слідом за ними.
Коли на станції засвітили ліхтарі і ми збились на пероні, я побачив виснажені, бліді від утоми обличчя наших товаришів. Ми перекинулися слівцями; хтось жартував, і хоч у розмовах відчувалося, що люди ці не знали одно одного навіть на ім'я, проте єдина мета, спільна думка сковувала всіх у ціле, рідне. Почало сіріти, і ми рушили лагодити зруйновану колію. Почався другий день, а ніхто й очей не стулив. Натхнення брало гору над перевтомою. Тільки після полудня, коли поїзд рушив, щоб до вечора прибути на станцію призначення, переходячи через вагон до коменданта, я бачив, як товариші вкладалися спати. Політробітників було цілих три вагони. Деякі ще гомоніли, але з їхніх напівсонних голосів було зрозуміло, що вони незабаром заніміють у солодкому сні. Звідки були ті люди — будівники нового життя? Ці політробітники їхали робити діло. Сказано — треба, і кожен із них, хоч і мав, може, напрямок у рідні сторони, за годину вже сидів у поїзді і їхав зовсім в інший бік — туди, де анархістичні злодійкуваті ватаги розповзлися на півдні України, руйнуючи тільки-но почату будівлю нового життя. Небезпека минула, і товариші спали солодким сном, щоб завтра вранці розлетітися по обшарах півдня сполучати порвані зв'язки, відновлювати зруйновану вчора будівлю. Лише смеркало, поїзд оминув головну станцію Запоріжжя і, зігнувши гадючкою довгу валку вагонів, щосили подався ліворуч, щоб обійти навколо міста і пристати до південної малорухливої станції. Звідти було ближче до центру города...
На хвилинку приятель замовк, примруживши очі, ніби пригадуючи щось.
— Я розповім тобі, як це виглядало збоку, — згодом промовив він. — Поїзд мчав, мов вихор. На підніжках, у відчинених дверях вагонів, притримуючись за одвірки, стояли вартові. Минувши невеличку залізничну хатинку-пост, від якої в різні сторони прослалися колії, паротяг жалібно загув і щосили промчав далі. Залізничник у червонім кашкеті, що вийшов на перон, нараз кинув об землю свого ліхтаря і, звівши до неба руки, почав ними вимахувати, а за мить, наче з'їхавши з глузду, подався поруч поїзда, щось вигукуючи і все махаючи руками... Якийсь вартовий вистрілив у повітря — раз, два... А паротяг, немов злякавшись цих пострілів (адже на кожному кроці могли бути вороги), щосили смикнув вагони і дав ходу скільки було духу...
Дитинка рухнулась, перевернулась на материних колінах і, розкинувши рученята, простяглась голічерева, на момент міцно обхопивши неньчин лікоть і знов пустивши його.
— Так... Поїзд летів, мов вихор... Летів валом, що мав п'ятдесят метрів заввишки... летів у чорну пащу — зруйнований міст над безоднею. Ще момент, і біля самої прірви з паротяга стрибнула людська постать... Вона в'юном перекрутилась у повітрі, гепнулась об узбіч насипу й покотилась униз. А паротяг, розпустивши пару, видихаючи дим, енергійно гупаючи колесами, стрибонув у безодню, гепнувся об схрещені, увігнуті залізні рейки, тріснув, і з його розірваного черева вихопилась до неба хмара білястої пари, рудого диму й вогню... А слідом у провалля, мов кетяги, котилися вагони... Вони нагромаджувались один на одного і, наче воюючи між собою й паротягом, валилися набік. Один вагон, що зачепився в залізних рамах мосту, раптом спалахнув, і з нього полилося срібне течиво. Рідина, палаючи, лилась на потрощену купу вагонів, спричинивши грандіозну пожежу. Широкі язики полум'я лизали зустрічні вагони і приймали ці рухомі будинки з людьми в свої обійми... Раптом на вінчику безодні тріснули рейки мосту, і залізо, вигнувшись догори, кілком уп'ялось у передній вагон, що за ним тяглась із колії валу в прірву решта поїзда...