Жебрачка

Бордуляк Тимофей

В галереї образів між найсвіжішими ділами штуки звертав на себе найбільшу і майже виключну увагу публіки образ одного молодого артиста, котрий вималював на полотні звичайну міську старуху жебрачку в природній величині і з такою реальною правдою, що видці чудувались і не могли начудуватись, хвалили і не могли нахвалитись молодого артиста...

Одного літнього дня стояло перед згаданим образом троє людей: досить ще молодий мужчина, молода, дуже хороша і після найновішої моди вбрана пані, мабуть, його жінка, і молоденька, також вельми гарна і зі смаком убрана панночка, мабуть, сестра старшої дами. Всі троє стояли рядом перед образом, а з їх очей так і пробивався німий зачуд і те остовпіння, в яке чоловіка деколи вправляє правдиве діло штуки.

В залі було сим разом виїмково дуже мало людей, бо день був надто гарячий, а крім того, вже зближався полудень, для того товариство, вийшовши з першого вражіння і ні на кого не оглядаючись, почало з собою впівголоса розмовляти.

— Ах, боже! — закликала хороша пані.— До того справді треба вже великої здібності, щоби намалювати такий образ і впровадити чоловіка в таку ілюзію!

— Здаесь, она так і дивиться на нас своїми старечими очима і леда хвиля промовить жалісним голосом: "Дайте шажок, Христа ради!" — додала молода панночка і тяжко зітхнула.

— В тім, власне, лежить суть штуки,— сказав мужчина з повагою.— Представити річ так, як она в дійсності єсть, влити в неї житя, а крім того, осінити єї певною мірою ідеальності — належить до справдішніх артистів; тож і автор тої картини, як зачувати, молодий ще чоловік, справді має перед собою велику будучність.

Товариство подалося кілька кроків взад і знов потонуло в огляданні картини.

— Візьміть, прошу вас, під увагу тоє лице! — став говорити мужчина до своїх товаришок.— Артист навмисне вилив на голову своєї старухи цілий сноп сонячного про-міня, щоби всі черти єї лиця були тим видатнійшими, і справді осягнув тим свою ціль, бо перед нашим оком не може укритись ні найменша подробиця, потрібна до схарак-теризованя того лиця. Дивіть! З якою вірністю віддані всі єго черти, ті старечі, давнього блиску позбавлені очі, тая сіть безчисленних морщин... або ті уста, напівотворені, беззубі, здаєсь, они ніби порушаються...

— Справді чудесно! — закликали обі пані.

— Се ще нічого,— говорив мужчина дальше,— се річ вправи і техніки. Найголовніша річ в тім, що артист умів вітхнути в свій малюнок справдішнє житє. Погляньте на нього з більшою увагою: чи не говорить з того лиця біда, нужда, голод, а може, ще> й слабість, одним словом: житє? Здаєсь, та старуха своїми очима4, своїми морщинами, своїми посинілими губами просить нас, благає о поміч, здаєсь — від нашого милосердя зависить єї спасене, єї істнованє... Що ж? Чи не так?

— Ах, правда! — закликали обі пані, а старша дама додала: — В сій хвилі здаєсь мені, що я почуваю милосерде. Се дійсно штука: за помочію образу викликати в людині подібне почуванє...

— А до того яка пропорція, яка симетрія лежить в цілості картини! — говорив дальше мужчина.— Всі барви відповідно розложені, нічо не замазане, всьо якнайстаран-ніше викінчене, одним словом: правдиве діло штуки! Але погляньте тепер уважно на середину полотна і скажіть мені: що вам найбільше впадає в очі?

Пані стали уважно дивитись на картину, однак не го-иорили нічого. Мужчина добув з кишені картку паперу, і минув її в трубку і подав своїй жінці.

— Подивись через ту трубку!

Жінка замкнула одно око, а до другого приложила звиток паперу і уважно приглядалась картині.

Рівночасно панночка звинула в трубку обі долоні і собі стала в той спосіб дивитись на образ.

— Ну і що ж ви видите!

— Я виджу руку,— відповіла жінка,— і та рука мов-то відстає від полотна.

— Аз другої руки видно лиш голий локоть,— додала панночка, червоніючись.

— На то власне я хотів звернути вашу увагу,— сказав мужчина з вдоволенням.— Одною рукою, з котрої видно лиш голий локоть,"притримує, жебрачка свої лахи (однак ся рука не відіграє тут важної ролі), а другу витягнула по милостиню. І власне щодо тої витягненої руки показав молодий артист величезний талант, майже геній артистичний. Бо не тілько, що та рука віддана як не мож лучче зі всіми зморщинами і жилами, та що тут в найвищім ступені є захована перспектива, через що видаєся, мовби та рука відставала від полотна, мовби сонячне світло на ній рухалося, переливалось,— але найважніше то се, що она з виразом лиця творить гармонію, сказати б, одну цілість... Обійміть лише одним поглядом і лице, і витягнену руку жебрачки... Чи не замічаєте тепер, що той бідолашний вираз убожества, і нужди, і голоду, на котрий я вище звертав вашу увагу, виступає тепер живійше і живійше порушує людське серце?

— Ах, так! — промовила старша пані.— Я навіть почуваю в тій хвилі якесь неописане зворушене в грудях, а до очей тиснуться мені сльози... направду!

Вона повела хусточкою по лиці.

— Ах, що за злуда! — закликала панночка.— Чоловік хвилями забуває, що се полотно, і ось-ось готов сягну и до калитки, щоби втиснути в ту руку милостиню... А цікава річ,— додала она,— кілько сей образ міг би коштувати?

— На сім я так дуже не розуміюся,— відповів мужчина,— але завсігди здаесь мені, що він повинен щонайменше коштувати десять тисяч корон.

— Не знати, чи єго хто купить?

— Чому ні! Така картина може окрашати найсвітлійші салони.

Всі троє, надивившись доволі на цінну картину, вийшли з зали, перейшли через обширний коридор і явились на площі, що розстелялась перед галереєю образів.

— А тепер, голубчику,— промовила милим голосочком молода пані до свого чоловіка,— пійдемо додому на обід... Я казала кухарці зготувати для тебе твої найбільше улюблені потрави... але по дорозі вступимо до базару... Я хочу сторгувати ту шовкову матерію на сукню, про котру я недавно тобі говорила, а ти обіцяв заплатити.

— То вступім до базару! — відповів недбало мужчина. Всі троє перейшли через площу і мали вже завернути

в бічну улицю, на котрій знаходився славний базар, коли втім якась жебрачка, що стояла на розі улиці оперта о мур, витягнула до них суху руку та стала лебедіти слабим голосом: