Вона боялась, що ось-ось її здоженуть, заарештують і знущатимуться з неї. Цей панічний острах підштовхував її й вона вже не йшла, а просто летіла чорним янголом, крізь тьму й бурхання крижаного вітру.
Вихорі вітру створювали з дощу й туману дивовижні фігури, що здоганяли її, простягали до неї довгі, потворні, крижані руки, силкуючись схопити її й повалити в багно. Вона викручувалась з них і летіла далі, провалюючись в ями й розбризкуючи брудні калюжі.
Крізь морок вона побачила, що там далеко на півдні палають ватри великого війська. Заграва від ватр червоними віхтями переплутувалась з дощем і мороком. Жанна поспішала туди. Там чекають на неї, там вона стане до лав бійців, і вони приступом візьмуть місто.
У-лю-лю... У-лю-лю...
Чула вона за собою гонитву. Чорні вершники на гарячих конях здоганяли її. Вона вже чула, як коні прожогом розбризкували грязюку, вона вже чула їхнє пирхання й гаряче дихання, що обпалювало їй спину. Жанна напружила всі свої сили й ще швидше полетіла до ватр на обрії, що вже здавались цілою пожежею.
Гонитва позаду вщухла.
Спереду був величезний військовий табір, з наметами, возами, кіньми, з чатовими і групами солдатів, що грілись коло вогню. Іскри від ватр химерно освітлювали намети і зброю. Здавалось, тут стоїть величезне середньовічне військо, що зібралось у хрестовий похід. Мево ватр поблискувало на шоломах, панцирах і мечах. Списи чорним лісом держалн пронизували небо.
Так. Це було середньовічне лицарство, що чекало на свого ватажка — Жанну д'Арк.
Жанна поспішала до війська.
Вона минула чорну постать чатового, що куняв, спершись на рушницю. Він був у сірій шинелі, а на голові в нього був шолом з овальною кокардою російського війська, ноги були в гостроносих панцерних чоботах.
Жанна Барк сама перевтілилась. На ній була вже не сукня, а лицарський одяг, і лише на ногах чомусь були солдатські обмотки. Зараз же підведуть їй білого, крилатого коня, і вона на чолі всього війська вдарить на Петроград. Вона врятує Росію.
Але коли Жанна підійшла ближче до ватр, її охопило розчарування. Вона знову відчула, що вона слабенька жінка, в чорній мокрій сукні й з гарячою помстою в серці. Військовий табір, що був перед нею, не був табір середньовічного лицарства, це була банда козаків, що вже пронюхала можливість пограбувати.
Один з козаків, що відійшов од ватри, наткнувся в темряві на Жанну. Він злякано спинився, оглядаючи її.
— Хлопці, баба! — закричав він, схопивши Жанну за руку й тягнучи її до огнища.
Козаки схопились з своїх місць і з криками оточили її, дивлячись на неї, як на якесь чудо.
— Справді баба!..
— А яка красуня!..
— Держи її, Охрименко, бо втіче!..
Жанна стояла мовчки, тремтючи від холоду й страху. Грубі й дикі обличчя козаків танцювали їй перед очима, як танцює полум'я в багатті. Жанна поточилась од хвилювання й утоми. Один з козаків підтримав її, схопивши в свої ведмежі обійми.
Жанна прийшла до пам'яті й відштовхнула його.
— Що, кусається? — засміялись козаки.
— Ти поцілуй панночці ручку! Ведмідь!
Другий козак схопив Жанну, силкуючись поцілувати її в обличчя. Жанна закричала від огиди й нігтями впилась в козакове обличчя.
— Ха-ха! Ти її ось так ніжно, під грудки.
Новий козак обійняв Жанну. Вона видерлась від нього і, ставши в освітлене ватрою місце, закричала...
— Солдати, сором вам! Росія гине в лабетах варварів! Я прийшла, щоб повести вас у бій проти них. Солдати!..
— Аґітаторка! — сказав один з козаків. — Дивись но, це ж аґітаторка.
— Більшовицька сука!..
— Вона прийшла сюди баламутити козаків!.. Козаки зловісним колом оточили її з цікавістю й загрозливо поглядали на неї.
— Я не більшовичка, я своя!.. Ваша. Я прийшла, щоб... Ми разом врятуємо Росію.
Козаки похмуро дивились на неї й слухали її вигуки, як слухають юродиву.
— Прикидається, стерво!..
— Ми тобі покажемо Францію!..
Озвірілі обличчя під круглими кубанськими шапками посунули на неї. Хтось із козаків ударив її й вона впала в мокру землю.
— Не бий! — сказав якийсь козак, розштовхуючи інших. — Ми краще пограємося з нею.
І він під озвірілими й жадібними поглядами козаків став розщібувати очкура, схилившись над дівчиною.
Напружуючи останні сили, Жанна видерлась з-під нього й кинулась у бік, ставши край багаття.
Все помутнішало їй перед очима. Вона знову побачила себе в лицарському одязі Жанни д'Арк, але цей одяг був подертий і пошматований, він ганчірками звисав з неї. Навколо стояла велика юрба, що вигукувала прокльони.
— Вона відьма! — кричали з юрби.
— Аґітаторка!
— Спалити її!..
— Більшовицька сука!..
— Не чіпайте її! Вона свята...
— Ми краще пограємось з нею! — вигукував басом якийсь поміркований голос.
Під крики й прокльони юрби Жанна сама гордо вступила в багаття. Огонь лизнув її й умить сукня спалахнула на ній, попікши руки й обличчя.
— Прокляття вам! — закричала Жанна, підійнявши вгору руки й загрожуючи ними. — Прокляття!.. Ви боягузи й зрадники!.. Російська наволоч!..
— Що вона там верзе?.. — кричали в юрбі.
— Паліть її!..
— Підкладіть соломи!..
Огонь охопив волосся Жанни й воно спалахнуло ракетою, відкривши голий череп.
— Хай тепер поаґітує! — сміялись в юрбі.
Огонь роздратованим полум'ям підскочив угору й Жанна запалала, як смолоскип. Вона з жахливим криком, що пронизав усю юрбу, впала в багаття, розкидуючи іскри й жарини.
Важкий задушливий дим цілим стовбом підійнявся до неба.
З криком на вустах Жанна прокинулась і прожогом зірвалася з ліжка. Коло неї стояла покоївка, що будила її. В кімнаті був сірий, осінній день.
— Як це ви так спали, не роздягнувшись? — спитала покоївка.
Жанна ніяк не могла прийти до пам'яті від страшного сну.
— Ні, це неможливо! — нарешті промовила вона.
Перевдягнувшись і нашвидку зібравши речі, вона разом з покоївкою зникла в широких просторах країни, що палала в багатті революції.
XIV. Привиди
Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті. Що може бути кращого за Київ, з його чудовими вулицями, парками й будівлями? Тим, хто кохається на старовині й пейзажах, це місто є фантастичний скарб, фантастичніший за скарби Мазепи.