Бойко підвів голову і зустрів сірий спокійний погляд, що наче заливав його своїм електричним струмом.
— Не бійся, відповідай! — сказав селянин і не змінив положення своїх рук.
— Я не боюся! — зовсім тихо відповів Бойко.
Третій суддя-солдат нічого не сказав, а лише тепло подивився на Бойка.
— Стефане Бойко, — суворо заговорив робітник, — що ти зробив для революції?
— Що ти можеш сказати перед найвищим судом? У тебе є свідки? — спитав суддя-селянин.
Бойко не встиг ще відповісти, як встав третій суддя-солдат і сказав:
— Я беру його під свій захист. Він був славний товариш, він не був боягуз, він не любив начальства і не підлабузнювався. Солдат сів.
— Це дуже мало! — суворо промовив суддя-робітник.
— Я віддав своє життя! — винувато відповів Бойко.
Сніп світла з розчинених дверей впав на постать Бойка, що лежав на простеленій шинелі в клуні.
— Рядовий 134-ої, Бойко, вставай! — пролунав суворий наказ солдата, що стояв у дверях.
Бойко прокинувся й сів на шинелі.
— Виходь! — суворо промовив солдат.
Бойко підвівся, одяг кашкета, накинув шинелю і пішов до дверей.
Перед ним стояв Зеленко і група солдатів, що серед них він упізнав усіх. Тут був Торока, Сльозкін, Комардьонков, Нечай і Савельєв. Бойко подивився на Зеленка і його здивував суворий вигляд обличчя цього солдата, він був такий, як у судді-робітника, що допіру судив його уві сні.
— Ходім! — сказав Зеленко і пропустив Бойка наперед.
Бойка мовчки оточили з рушницями в руках солдати, його товариші, і під цією охороною він пішов за Зеленком, що показував дорогу і був тут за старшого.
Ще було дуже рано. Навколо все ще спало. Тільки сонні вартові, куняючи, ходили коло будинків.
Ранковий холодок забрався під шинелю Бойка й примусив його здрігнутись. Бойко подивився на обличчя своїх товаришів. Вони були хмурі й землистосірого кольору. Ніхто з них не дивився на Бойка. Всі понурили голови і йшли, важко ступаючи в м'яку дорожню пилюгу. Ніхто не вимовив і слова.
Коли містечко лишилося позаду, Зеленко звернув у бік з дороги до лісу.
Бойко тепер одразу зрозумів, куди його ведуть.
Він зрозумів, що його ведуть на розстріл. Холодок пробіг йому по спині, і він щільніше загорнувся в свою шинелю. Його товариші йшли, не вибираючи дороги. Вони провалювалися в ями, спотикались, але ніщо не могло вплинути на їхній настрій.
Бойко відчув, що вони тепер переживають, і йому до болю стало неприємно за них. Бойкові стискалося серце, коли він поглядав на похилі постаті солдатів. Він любив їх — ці близькі, майже рідні постаті, що ведуть його на смерть. Коли б він міг, він обійняв би кожного з них і заспокоїв теплими словами. Хіба вони винні, що їм доводиться вести свого товариша на страту. Бойко відчував, яка буря, який вогонь спалює їхні груди, які думки розвалюють їхні голови. Яка ганьба, які знущання з цих нещасних людей! Бойко краще сам пустив би в себе кулю, щоб позбавити їх од цих нелюдяних, божевільних тортур.
Звести рушницю на друга з наказу бридкого офіцера і дивитися другові в обличчя, поки він не впаде з роздертими кулями грудями — це ж божевілля!
Бойко страждав од цієї думки більше як від думки, що він зараз має вмерти.
Вони йшли на схід. Сонце виринуло з небосхилу і вдарило їм в обличчя. Ліс тут кінчався і йшов великим зеленим масивом у бік. Вони надійшли до величезної ями, що її вирив німецький набій...
— Стій! — глухим голосом скомандував Зеленко.
Всі завмерли в таких же схилених позах, як і йшли сюди. Ніхто не ворушився і не хотів міняти пози, наче застигли з одною думкою в головах.
Глина й пісок зсувалися під ногами і з тихим шуршанням сипалися в яму. Яма, як готова могила, гіпнотизувала погляд. Вона бентежила й без того неспокійну думку і підкошувала налиті оливом важкі ноги.
— Товариші! — видихнув із грудей Зеленко. — Товариші, зараз сюди прийде поручник Голуб'ятніков...
Зеленко задихнувся, і цю павзу зрозуміли замість слів. Важкий видих видерся з солдатських грудей і наче стогоном відгукнувся в лісі.
— ... за його командою ми мусимо розстріляти Бойка!..
Ніхто з солдатів не дивився на Бойка, ніби його тут не було, і він бачив, що їхні обличчя нагадують йому суддів з його нічного сну.
— Чи можемо ми зробити це? — з силою видушив із себе це запитання Зеленко.
— Товариші! — надламаний крик видерся з горла Сльозкіна і завмер на тоненькій ноті.
— Краще вмерти самим, як зробити це! — з одчаєм в голосі промовив Комардьонков.
Бойко хитався на ногах. Цей суд був страшніший за його сон, страшніший за всякі кошмари. Він роздирав йому серце на шматки, як рвуть стару ганчірку. Він навіть чув хряск, з яким воно розривалось. Бойко не міг збагнути, що з ним робиться. Йому хтілося кинутися цим солдатам на шию і гістерично кричати.
— Поручник! — тихо промовив Нечай.
П'яно похитуючись і граючи револьвером у руці, до них лісом наближався поручник Голуб'ятніков.
Бойко кинувся до найближчого солдата і схопив у нього рушницю, силкуючись вистрілити в себе. Це була рушниця Тороки.
— Геть! — грубо відштовхнув його Торока, і видер рушницю.
Бойко похитнувся і знітився від цього вигуку.
— Забирайся геть! — знову сказав Торока, даючи йому дорогу.
Це наче розв'язувало так божевільно заплутаний вузол.
— Іди! — сказав Зеленко, ніби конденсуючи в цьому слові вирок і висновок всієї групи солдатів.
Бойко подивився на Зеленка і побачив в його погляді такий наказ, що йому могли б скоритися цілі армії. Це був наказ Найвищого судді, що не скоритися йому не було ніяких людських сил.
Бойко повернувся і пішов у поле, куди суворо показував погляд Зеленка.
Солдати повернулися в бік Голуб'ятнікова, який підійшов до них і п'яно спинився край ями. Вони зібгалися в крицеві пружини, міцно стискуючи рушниці й своїми спинами наче прикриваючи Бойка.
— С-сволоч! — вилаявся Голуб'ятніков. — Хто вам дозволив?.. Кр-ругом!
Але солдати, не змінивши місць, звели рушниці й притулили їх до плеч.
— Плі! — скомандував Зеленко.
Постріли, як раптовий удар батогом прорізали шум лісу і Голуб'ятніков, втративши рівновагу, скотився в яму, тягнучи за собою лявіну піску й глини.
XII. На волі
Чорна, масляниста поверхня Неви тихо плюскала об рівний ґраніт берегів. Прозоре й холодне повітря півночі наповнювало просвіти між мережаними кронштайнами мостів і ввесь простір над арками, вежами й банями соборів. Могутнім помахом кинувся Петроград до Фінської затоки й урочисто завмер, як останній рядок північної пісні.