Муславський має дочку й, очевидно, має дружину. Це неймовірно! Чому ж він заховував це? Чому він про це ніколи й нічого не говорив? І лише тепер, тут на фронті Бойко довідується про це. Бойко уважно подивився на Муславського, але той уникнув його погляду.
— Як її звуть? — спитав Бойко.
— Іра!..
— Дивно, що я тепер лише довідуюсь од тебе, що ти одружений! — говорив Бойко, передаючи Муславському картку. — У тебе прекрасна донька й я починаю відчувати перед тобою й перед нею жахливу провину. Як же так?.. Через мене ти потрапив сюди на фронт і ще залишив удома дочку. Я злочинець перед тобою!.. Я собі не прощу цього ніколи. Що ж це таке, Юрію?
— Ну теж скажеш! При чому ти тут? Навпаки, це я винен, що тебе так швидко піймали. Це ж я тебе запросив до Жанни. Але смішно буде, коли ти будеш обвинувачувати себе, а я себе. Просто так вийшло, не з нашого бажання!..
Обидва замовкли. Це було вірно, але в кожного з них ще лишилось неприємне почуття провини один перед одним. Бойко ще ніяк не міг примиритися з думкою, що Муславський одружений. Веселої вдачі студент Муславський, що був навіть не від того. щоб пофліртувати з будь-якою знайомою панночкою, тепер розкривав перед ним своє обличчя, що було багато серйозніше й тепер навіть трохи трагічне.
— А чого ж ти ходив до Жанни? — спитав Бойко. — Але може це запитання недоречне...
— Ні! Чого?.. Я викладав Жанні історію! — посміхнувся Муславський. — Історію в веселих оповіданнях про королів і героїв. Ти ж знаєш, що вона дуже любить романтику, що її в історії дуже багато. А мені потрібні були гроші. Хіба не все одно кому викладати: шмаркатому гімназисту чи примхливій панночці?..
— Значить, щодо тебе, то Голуб'ятніков помилився? — посміхнувся Бойко.
— А щодо тебе він не помилився? — в тон йому спитав Муславський.
— Не зовсім! — одверто відповів Бойко. — Я б залицявся до Жанни, в неї є хороша основа!..
— Це вірно! — погодився Муславський.
— А, як же тепер твоя дружина й дочка? З чого ж вони житимуть?
— Про це нема чого турбуватись, — відповів Муславський, — дружина служить в Управлінні Залізниць, і в неї, мабуть, уже є другий чоловік. Дочку вона любить. Мені ж лишається життя, широкий і смішний світ та кохання до Іри. Для неї всі мої найкращі почуття. Для мене це вісь, навколо якої я можу крутитися, як земля.
— Що ж у тебе з дружиною?
— Нема нічого! Я жив з нею біля двох років. Але, нарешті, ми розійшлися. Ми не сварились, ні! Ми й досі лишились приятелями. Ось вона навіть пише мені про Ірочку! Вся справа в тому, що мені скучно. Розумієш, скучно!.. Щоб я не робив, щоб не думав, мені скучно. Це в мене якась хвороба. Я ніде, ні в чому не бачу ніякої мети. Все, що я можу робити з деякою охотою, це рухатись. Рухатись з місця на місце, від одної речі до другої. Тому й перебування тут на фронті для мене не трагедія. Це один з виглядів руху. Осісти на одному місці, бути врешті може професором, нудно жити, нудно працювати, — це ж скука!..
— Так ти ж — фантазьор! — сказав Бойко.
— Може й фантазьор, — погодився Муславський.
— Смішний ти хлопець, Юрію!..
— Іро, Іро, — промовив Муславський, дивлячись на портрет своєї дочки. — Прекрасна ти дівчинка, а виростеш, станеш така ж нецікава, як і ми!..
Бойко був сильно вражений. Муславський тепер відкрився перед ним зовсім у новому освітленні. Це був фантазьор. мрійник, що задля своєї фантазії, не жалів навіть те найцінніше, що мав. Муславський робив так, як відважний шукач золота, що залишив удома свій скарб і пішов знову в світ лише задля самого процесу шукання. Він цим ставав дорожчий Бойкові, як людина, що звільнилася від ув'язнення рабських рамців оточення, як людина, що сама підійняла бунт проти буденности,
Муславського не треба було аґітувати. Він сам відгукався на кожне слово, що несло руїну звичним формам. Він і сам зі своєї ініціятиви виявляв активність, що її наслідком могла бути лише розворушена свідомість його менших товаришів, серед яких він жив.
Муславський і Бойко несли з собою заразу мислення. Люди, що здибались і жили з ними, заражалися їхніми фантазіями. А коли будь-який солдат, що був приголомшений дисципліною, а раніше скаженою працею і безобрійним життям, починав думати, в його мозкові, як у заіржавілій машині, із скрипом, починали спалахувати іскри, що від них могла зайнятися пожежою вся голова.
По обіді солдати лежали на своїх шинелях, відпочиваючи й покурюючи. Поволі зав'язувалась розмова, що була єдиною найкращою розвагою цих людей, яким уже набридло все на світі й які вже давно втратили навіть ціну свого життя.
— Хто ти такий, Тороко? — спитав Бойко, лежучи на шинелі й підперши рукою голову. — У тебе таке дивне прізвище, ти не вірмен часом?..
— Який ще він вірмен? — відповів за нього Сльозкін, — він хахол!..
— Я тобі дам хахол! — ображається Торока. — Лапоть ти осиковий!.. Я козак!..
— Який же ти козак? — втрутився в розмову Муславський.
— Козаки всі на конях, а ти ж піхтура! Ти вірмен або камчадал.
Таке яскраве заперечення, що він козак, збивало Тороку з пантепику.
— Хай буде по-вашому хахол, — нарешті відповідав він, — а по-нашому я козак-українець!..
— Значить, у вас на Україні козаки пішки ходять?.. — сміється Сльозкін. — Ну й козаки!..
— Зате у нас пани на конях їздять! — відповідає Торока. — На баских конях, як огонь!..
— А що, коли б цих панів переслати поштою до Сльозкіна! — говорить Муславський. — Ото сміху було б!..
— У нас своїх є багато! Цього дерма ми б вам з приплатою переслали! — обурюється Сльозкін. — Наше благородіє і ваше благородіє! Онде сьогодні Голуб'ятніков уже бив морду Карабьонкову. Мать його в золотий зуб!.. Хіба йому не все одно кого бити!..
— Підстрелити гада! — говорить Зеленко. — Отак, коли буде йти десь у зручному місці, пустити б йому кулю в спину...
— Це єрунда! — говорить Бойко. — На його місці друга зараза буде, ще гірша. Треба всіх одразу...
Далі розмова переходить на те, що б зробити з офіцерами й панами. Розмова довга й гостра. Але вона вже знайома Бойкові. Тут серед цих солдатів уже багато працювати не треба. Вони вже почали думати. Треба серед інших теж. Бойко не хапається, він певен, він навіть знає, що скрізь по всьому фронті є багато людей, що розмовляють, як ці. Прийде час і всі ці розмови оформляться в рух, в силу, що продіравить кулями китайські мури Москви й палаци Петрограду. Тоді він, Муславський, Торока й Зеленко збудують свою державу — Україну. В ній не будуть бити морду солдатам і шанувати царів.