32
Кажу вам знову: я борюсь із тим, коли спасителю придають риси фанатика: вже саме слово imperieux[27], ужите Ренаном, знищує весь образ. "Добра звістка" написана так, ніби нема вже ніяких суперечностей: царство небесне належить дітям; віра, що звістується тут, – не виборена віра: адже вона вже є, була споконвіку; ця віра, зрештою, теж здитинілість, яка вступила в царину духу. Принаймні фізіологи знають про випадки, коли внаслідок дегенерації сповільнюється розвиток організму і він не досягає статевої зрілості... Така віра не бурхає гнівом, не дорікає і не борониться: вона не приносить "меча", – і навіть не здогадується, який розбрат може спричинити. Вона не потверджує себе ні чудом, ні винагородами й обіцянками, ні навіть "письмом": кожної миті вона сама своє чудо, винагорода і доказ, своє "царство небесне". Ця віра й не постулює себе, – вона живе, вона борониться проти формул. Щоправда, оточення й мова таки формують певну низку уявлень; оскільки первісне християнство мало напохваті лише іудейсько-семітські уявлення (до них належить і необхідність їсти та пити під час причастя – звичай, що його, як і все іудейське, прикро надуживала церква). Але будьте пильні і не вбачайте в цьому щось більше, ніж просто знаки, спільну семіотику, можливість порівняти. Саме те, що жодного слова не можна тлумачити дослівно, й було необхідною передумовою, щоб ті антиреалісти взагалі могли промовляти. В Індії вони скористалися поняттям філософії санкх'я, в Китаї – поглядами Лао Цзе, – й не відчували ніякої різниці. Проявивши певну терпимість, Ісуса можна назвати "вільним духом", – він цурався всього певного і тривкого: слово вбиває, все певне теж убиває. Маючи своє розуміння життя і певний "життєвий" досвід, він боронився проти всяких слів, формул, законів, вір і догм. Він промовляв від свого внутрішнього світу, звучи його "життям", "істиною", або "світлом", – зате решта, вся реальність, уся природа, сама мова для нього важливі лише як знаки, як прикмети рівності. І хоч і спокуса велика, але тут уже взагалі не можна збагнути, до чого християнство, а радше церква ставиться з упередженням: така символіка par excellence стоїть поза межами всякої релігії, будь-яких уявлень про культ, усієї історії, природознавства, людського досвіду, всіх знань, усієї політики, психології, всяких книжок і мистецтва, – Ісусове "знання" – просто чистісіньке глупство щодо того, що такі речі взагалі існують. Про культуру він навіть не чув ніколи і йому й потреби нема воювати з нею, – він не заперечує її... Це саме стосується й держави, всього суспільства і громадського ладу, роботи і війни, – в нього не було ніяких підстав заперечувати "світ", він і гадки не мав про церковне розуміння "світу"... Заперечення для нього цілком неможливе... Й так само бракує діалектики, бракує розуміння, що віру – "істину" – треба чимось доводити (його докази – це внутрішнє "світло", внутрішнє вдоволення й самоствердження, самі "свідчення сили"). Таке вчення не могло сперечатися, воно навіть не розуміло, що є або можуть бути інші вчення, воно навіть не могло уявити існування протилежних поглядів... Стикаючись із ними, воно з глибоким внутрішнім спочуттям оплакувало "сліпоту", – адже лише йому приступне "світло", – але нічим не дорікало...
33
В усій психології "євангелій" відсутні поняття провина і кара, – бракує й поняття нагорода. Не мовиться й про "гріх", будь-які просторові відносини між богом і людиною, – це просто "радісна звістка". Раювання не обіцяють, не прив'язують до якихось умов: адже воно – єдина реальність, а все інше – знаки, якими говорять про неї.
Такий стан речей відбився в новій практиці, у власне євангельській поведінці. Християн вирізняє не "віра". Християнин діє, він вирізняється інакшими діями. Він не противиться злу ні словом, ні серцем. Не робить ніякої різниці між своїми і чужими, між євреями і неєвреями ("ближній" – це, власне, товариш по вірі, єврей). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Не судить і не дає, щоб його судили ("не клянися"), Ні за яких обставин, навіть у разі доведеної подружньої невірності, не розлучається з дружиною... Все це, зрештою, один принцип, наслідки одного інстинкту...
Життя спасителя було втіленням саме тієї практики, – такою ж була його смерть... Для спілкування з богом він не потребував ніяких формул, жодних ритуалів, навіть молитви. Знаючи, що тільки певний спосіб життя сповнить людину "божественністю", "раюванням", "євангельським духом" і вона почує себе "божим дитям", він відкинув усе іудейське вчення про покуту й замирення. До бога ведуть не "покута", не "молитви про прощення", а тільки євангельська поведінка: вона, власне, і є тим "богом". Євангелія поминули іудейські поняття "гріх", "прощення гріхів", "віра", "спасіння вірою", – "радісна звістка" заперечувала все церковне вчення іудеїв.
Глибоке інстинктивне чуття, як треба жити людині, щоб почути себе "на небесах", мати "вічне" життя (адже при будь-якій іншій поведінці себе на небесах нітрохи не почуєш) – ось у чому полягає психологічна реальність "спасіння"... Це просто нова відміна, аж ніяк не нова релігія...
34
Якщо я хоч щось збагнув у цьому видатному символісті, то це саме те, що реальністю, "істинним" він уважав тільки внутрішні реальності, що решту – всю природу, час, простір, історію – він розумів лише як знак, як матеріал для притч. Поняття "син людський" – не конкретна історична особа і не щось окреме, поодиноке, а "вічна" дійсність, психологічний символ, узятий поза часом. Ще в більшому ступені це стосується й бога того типового символіста, і "небесного царства", і визнання себе "божими дітьми". Нема нічого більш нехристиянського, ніж грубі церковні уявлення про бога як особу, про "царство боже" в прийдешності, про потойбічне "небесне царство", про "божого сина" як другу особу трійці. Все це – даруйте мені на слові – пасує євангелію мов корові сідло, – та яке там сідло! Це просто небачений в історії глум над символами... Але ж видно як на долоні, що розумілося під знаками "отець" і "син", – щоправда, не на кожній долоні; словом "син" позначене зародження просвітленого розуміння всіх речей (раювання), словом "отець" – саме те розуміння, почуття вічності і довершеності. Мені соромно нагадувати, як церква повелась із цими символами: хіба ж не вона на порозі християнської "віри" вмістила Амфітріонову історію? А крім того, догмата про "непорочне зачаття"?.. Але ж таким чином вона опорочила зачаття...