Жадання влади

Страница 7 из 20

Фридрих Ницше

26

Перекрутивши уявлення про бога і погляди на мораль, іудейське духівництво не спинилося. Можна ж обійтися без усієї історії Ізра'ілю, – отож геть її! І доказом, як чудово перекрутили її ті священики, є добра частина біблії. Вони з нечуваним глумом, відкинувши будь-яку історичну традицію і реальність, убрали історію власного народу в релігійні шати, отже, витворили з неї безглуздий механізм спасіння, що складався з провин перед Яхве і наступних кар, із побожного схиляння перед ним і подальших винагород. Якби за тисячі років церковні тлумачення історії не зробили нас майже глухими до вимог правдивості in historicis[19], цей найганебніший акт фальшування історії вражав би нас незмірно дошкульніше. А церкві окселентували філософи: брехні про "моральний світовий лад" обплели ввесь розвиток навіть новітньої філософії. Що таке "моральний світовий лад"? – Те, що божа воля відразу й довіку вказує людині, що їй можна робити, а чого не можна; те, що вартість народу і кожної людини зокрема визначається тим, наскільки вона покірна божій волі; те, що господня воля порядкує долею кожного народу і кожної особи, – отже, карає і милує. Коли б на місці цієї жалюгідної брехні стояла правда, то ми б казали: священики, паразитичні людці, що живуть лише коштом усіх здорових життєвих проявів, надуживають боже ім'я: порядок, при якому вартість усього визначає священик, звуть "царством господнім"; засіб, завдяки якому досягають такого стану або піддержують його, звуть "божею волею"; окремих людей, цілі народи, історичні доби вони з незворушним цинізмом оцінюють залежно від того, сприяли вони чи опирались священицькій могуті. Тепер ми бачимо їхню роботу: в руках іудейських священиків величні доби історії Ізраїлю стали часами занепаду; вигнання і нескінченні віки поневірянь обернули на довічну кару за колишню велич – часи, коли ще не було священиків. З могутніх, незалежних героїв ізраїльської історії поробили, залежно від потреби, жалюгідних полохливих нікчем або ж безбожників; психологію будь-якого визначного вчинку звели до ідіотської формули "покірний або непокірний богові". Подальший крок такий: "господня воля", тобто умови, які зберігають панування священиків, має бути відома, – й для цього потрібні "одкровення". Отже, по-нашому: доконечна грандіозна літературна фальшивка, "святе письмо", – і його оприлюднили з усією священицькою помпою, з покутництвом і нескінченним голосінням про безвічний "гріх". "Господня воля" вже давно була звісна, – лихо ж полягало в тому, що люди відцуралися "святого письма"... Адже "волю божу" возвістили вже Мойсееві... Що ж сталося?

Священик гостро і послідовно, дійшовши й до малих та великих податків, які йому мають платити (не забувши й про найласіші кусні м'яса: адже священик – пожирач біфштексів), відразу й довіку сформулював усе, що йому хотілося, отже, "господню волю"... Відтоді всі повсякденні справи владнали так, щоб священик був доконечний усюди: при всякій природній життєвій події – народженні і шлюбі, хворобі і смерті, – вже й не кажучи про "жертви" ("трапези"), – з'являвся святий паразит і в усього відбирав природність або, його мовою, "освячував"... Бо ж треба збагнути таке: кожен природний звичай, будь-яка природна установа (держава, судочинство, шлюб, піклування про бідних і недужих), усі вимоги життєвих інстинктів, – коротше, все, що має самостійну вартість, було до решти зневажене і знецінене внаслідок паразитизму священиків (чи то "морального світового ладу"): кожна подія потребувала санкції, – була доконечна сила, яка надає всьому вартість, – отже, заперечує природу, – ніби творячи ту вартість на свій кшталт... Священик знецінює природу і відбирає в неї святість, – лиш узявши таку ціну, він ще може існувати взагалі. Непокору богові, отже, священику, "законові", тепер уже звуть "гріхом", а спосіб знову "замиритися з богом", як звичайно, є тільки способом ще глибшого впокорення священику: "спасіння" дає тільки він... Із погляду психології будь-якій громаді, де порядкують священики, доконечні гріхи: адже гріхи – правдива підпора влади, священик живе з гріхів, грішники йому просто необхідні... Його найвищий принцип – "господь прощає тим, хто несе покуту", отже, по-нашому, тим, хто впокорився священикам...

27

Й на такому сфальшованому грунті, де найглибші інстинкти панівного класу заперечують природу, всяку природну вартість і будь-яку реальність, постало християнство – смертельний і досі неперевершений ворог усякої реальності. "Священний" народ, який до всього прикладав лише священицькі слова й вартості, з рішучою послідовністю, від якої аж лячно ставало, відділив від себе як "нечисте", як "світ", як "гріх" усе, що й далі втілювало владу на землі; інстинкт спонукав цей народ вигадати останню логічну аж до самозаперечення формулу: християнством він спростував позосталу форму реальності – "священний", "обраний народ", саме існування іудеїв. Відбулася нечувана подія: нечисленний бунтівничий рух, який охрестили іменем Ісуса Назареянина, став ще одним проявом іудейського чи, інакше, священицького інстинкту, що вже не міг терпіти як реальність навіть самих священиків; його створило ще жалюгідніше животіння, ще нереальніший погляд на світ, ніж той, що породив церкву. Християнство заперечило церкву...

Я не знаю, проти чого піднімався бунт, зрозуміли чи ні його призвідцю Ісуса, але навіть якщо він не повставав проти іудейської церкви, то церква розуміла той бунт саме так, як ми говоримо про нього сьогодні. Це був бунт проти "добрих і праведних", проти "священного Ізраїлю", суспільної ієрархії, – не проти занапащень, а проти каст, привілеїв, порядку і звичаю; це була невіра у "вищих людей", тверде "ні" теології і священикам. Але ієрархія, на яку в ту мить замірялися, була ніби будівлею на палях, завдяки якій ізраїльський народ узагалі ще міг триматися посеред "води"; була останньою насилу здобутою можливістю зберегти народ, residuum[20] його незвичайного політичного існування, – напад на неї був наскоком на найглибші народні інстинкти, на найупертіші, ще й досі не бачені на землі змагання зберегти свій народ. Цей святий анархіст, який підбурив простолюд, усіх покидьків і "грішників", усіх парій іудейства супроти панівного ладу, – та ще й мовою, яка, коли вірити євангеліям, ще й сьогодні допровадить до Сибіру, – був політичним злочинцем (якщо тільки може існувати політичний злочин у напрочуд неполітичній громаді). Це й привело його на хрест, – і напис на тому хресті був доказом. Розп'яли його за власну провину, і немає ніяких підстав, щоб, як це часто робиться, казати, ніби розп'яли його за провини інших.