39
Я повернусь назад, розповім правдиву історію християнства. Вже саме слово "християнство" є непорозумінням: адже, зрештою, був лиш один християнин, і його розп'яли на хресті. "Євангеліє" вмерло на хресті. Те, що відтоді називали "євангелієм", було вже протилежністю тому, як він жив: це була "прикра звістка", дизангеліє. Це неправда аж до безглуздя, коли у "вірі", скажімо, у вірі в спасіння через Христа, вбачають прикмету християнина: справжнє християнство – це тільки християнські вчинки, таке життя, як у того, хто помер на хресті... Таке життя можливе й сьогодні, а для декого воно навіть доконечне... Це не віра, а вчинки, і насамперед – утримання від учинків, цілком відмінне буття... Порівнюючи з вагою інстинктів, певні стани свідомості, якась віра, сприймання чогось за істину, – й про це знає кожен психолог, – людині цілком байдужа і третьорядна; або, якщо сказати сильніше, всі уявлення про природну причинність неправдиві. Бути християнином, сприймати християнство за істину, зводити його до простих феноменів свідомості – значить заперечувати християнство. По суті, ніяких християн нема. "Християнин", тобто те, що дві тисячі років зветься християнином, це просто психологічне непорозуміння. Якщо придивитися пильно, в ньому, попри всю "віру", панують самі інстинкти, – та ще й які інстинкти! Віра за всіх часів, наприклад, у Лютера, була тільки завісою, приводом, ширмою, за якою розгулювались інстинкти, – це мудра сліпота, аби не помічати панування певних інстинктів... "Віра" – я назву її правдивою християнською мудрістю, – люди завше розводяться про віру, а керуються тільки інстинктами. В християнському світі уявлень нема нічого, що б хоч трохи торкалося дійсності, – навпаки, інстинктивна ненависть до всякої реальності – єдина рушійна сила, що породила християнство. Отже, який тут висновок? – Той, що навіть in psychologicis помиляються дуже грубо, в істотному, помилка субстанціональна. Усунути одне уявлення, поставити на його місце реальність – і все християнство скочується в прірву! Коли подивитися згори, то ця віра, що цурається всякої дійсності, що не тільки зумовлена помилкою, але й просто геніальна у вигадуванні лише шкідливих і отруйних для життя і серця помилок, є виставою для богів, – для тих богів, які водночас були й філософи і яких, приміром, ми бачимо в уславленому діалозі на острові Наксос. І тієї миті, коли їх покидає огида (отже, й нас!), будьмо ж удячні християнам за таке видовисько: жалюгідна маленька зірка, прозвана Землею, мабуть, тільки через цей незвичайний випадок заслуговує на божу увагу і ласку... Отож не треба недооцінювати християн: християнин, нещирий аж до невинності, набагато перевершує мавпу, – з огляду на християн та славнозвісна теорія походження людини видається простим компліментом...
40
Недоля євангелій розпочалася зі смерті, – їх розіп'яли на "хресті"... Тільки смерть, така несподівана й ганебна, тільки хрест, який, загалом, призначався лише для canaille[29], – тільки цей найпідступніший парадокс поставив апостолів перед властивою загадкою: "хто то був?", "що то було?". Приголомшені і вкрай глибоко ображені, вони боялися, що така смерть спростує їхню справу, і без упину питали себе: "чому саме так?" їх можна цілком зрозуміти. І вже тут їм було доконечне геть усе, – почуття і найвитонченіший розум, аби пояснити, що їхня любов до Христа не випадкова. Бо ж тоді перед ними розверзлася прірва: "хто вбив його?" – "хто був його природним ворогом?" – мов блискавиці, зірвалися питання. І дали таку відповідь: панівні, найвищі верстви іудейства. І відтоді почули себе бунтівниками, зрозуміли Ісуса як бунтівника проти порядку. Доти в його образі не було рис войовника, який заперечує словом і ділом, – ба навіть більше: він був його протилежністю. Цілком ясно, що та невеличка громада не зрозуміла головного: призводу, який подавала його смерть, свободи і вищості від усякої ressentiment, – це ознака, що його взагалі розуміли вкрай мало! Своєю смертю Ісус, по суті, прагнув прилюдно пройти випробування, дати найсильніший доказ свого вчення... Але його апостоли навіть у гадці не мали виправдовувати смерть, яка була євангельською в найвищому розумінні цього слова, аби з серцем, повним злагоди, любові і миру, зажадати подібної смерті й собі... Знову зіп'ялося якраз найменш євангельське почуття – помста. Адже неможливо, щоб цією смертю все скінчилося: потрібна була "відплата", "суд" (а проте, що може бути більш неєвангельським, ніж "відплата", "кара", "суда!). Знову на перший план вийшло народне очікування месії, всі зосередились на певній історичній миті: настане "боже царство" і судитиме всіх своїх ворогів... Але з цього й постало непорозуміння: "царство боже" стало заключним актом, обіцянкою! Але ж євангеліє вже було існуванням, справдженням і реальністю того "царства". І саме така смерть, як у Христа, панувала до "божого царства". Спершу всю зневагу і злість до фарисеїв і теологів перенесли на образ покровителя, – отже, зробили з нього фарисея й теолога! З другого боку, ті здичавілі шанувальники зі своїми геть збитими з пантелику душами перестали визнавати євангельську рівноправність усіх божих дітей, якої навчав Ісус: помста полягала в тому, щоб непристойним способом звеличити Ісуса, водночас відступивши від нього; точнісінько таке робилося й давніше, коли іудеї, помщаючись своїм ворогам, відділили від себе свого бога і підняли його у височінь. Отже, й бога-отця, і бога-сина породила ressentiment.
41
І відтоді виринула безглузда проблема: "як таке міг допустити господь!" На це питання схиблений розум невеличкої громади дав просто жахливо безглузду відповідь: бог віддав свого сина як жертву для прощення гріхів. Як же спритно нараз поховали євангеліє! Це ж була жертва за провину, та ще й у найогиднішій, варварській формі: жертва невинного за гріхи винних! Що за гидке поганство! Сам Ісус відкидав поняття "провини", заперечував будь-яку прірву між людиною і богом, він жив у єдності з богом, – вона й була його "радісною звісткою"... Але не привілеєм! Відтоді образ спасителя мало-помалу обростає такими додатками: вченням про суд і друге пришестя, вченням про смерть як жертву і вченням про воскресіння, яке, на догоду якомусь посмертному станові, до останку випхало поняття "раювання" – єдину реальність євангелій!.. З притаманною рабинам безсоромністю апостол Павло підсумував ті погляди – цю розпусту поглядів: "Якщо Христос не воскресне з мертвих, то віра наша даремна". Євангеліє нараз перетворилось у найжалюгіднішу з усіх нереальних обіцянок – безсоромне вчення про особисте безсмертя... Павло навіть повчав, що то винагорода!..