— Га-га-га! — реготав той, коли карлик через силу допивав келих.— Бачите, що може зробити чарка доброго вина! Ого, вже й очиці твої засвітилися!
Бідолашний! Його великі очі швидше метали іскри, а не світилися, бо вино діяло на його збудливий мозок не менш легко, ніж швидко. Тремтячою рукою він поставив келих на стіл і обвів присутніх напівбожевільним поглядом. Очевидно, всіх дуже розважало, що королівська витівка мала успіх.
— А тепер до роботи,— сказав надто Вже огрядний перший міністр.
— Так! — підхопив король,— давай-но, Жабко, допоможи нам! Давай ролі, мій любий,— нам ще й досі бракує героїв! Усім нам! Га-га-га!
Це вже сприймалося як дотеп, і його регіт хором підхопили всі семеро міністрів. Засміявся й Жабка, але тихо й ніби несамохіть.
— Давай, давай! — нетерпляче квапив король,— чи тобі в голову ніщо не приходить?
— Я намагаюся вигадати щось небуденне,— відповів карлик мов не своїм голосом, бо вино зовсім замакітрило йому голову.
— Намагається! — люто гаркнув тиран.— Що ти хочеш цим сказати? Ага! Здогадуюся. Ти не в гуморі, ти ще хочеш вина! На, пий! — І він знову налив келих по вінця й простягнув його каліці, який лише отупіло дивився на нього, насилу переводячи дух.
— Пий, кажу тобі! — репетував нелюд.— Або ж клянусь усім лихим!..
Карлик вагався... Король почервонів від люті. Придворні підхихикували. Тріпетта, бліда як смерть, підступила до королевого крісла, впавши навколішки, почала благати пощади для свого друга.
Тиран деякий час дивився на неї, вочевидь уражений її зухвалістю. Він немов сторопів і не міг знайти слів, щоб якнайпереконливішим чином виявити своє обурення. Нарешті, не промовивши ні звуку, він з силою відштовхнув Тріпетту від себе і вихлюпнув повний по вінця келих просто їй в обличчя.
Бідна дівчина заледве підвелася і, не сміючи навіть зітхнути, повернулася на своє місце в кінці столу.
З півхвилини тривала така мертва тиша, що було б чути, як падає листочок або пір'їна. Тишу цю обірвав неголосний, але пронизливий скрегіт, який, здавалося, пролунав з усіх кутків водночас.
— Ти-ти-ти навіщо так? — запитав король, розлючено повернувшись до карлика.
Той, уже трохи оговтавшись від вина, пильно, хоча й сумирно подивився тиранові просто у вічі і вигукнув:
— Я? Хіба я можу таке зробити?
— Звук, здається, долітав іззовні,— зауважив хтось із придворних.— Гадаю, це папуга в клітці біля вікна треться дзьобом об пруття.
— Ай справді,— відповів монарх так, ніби той здогад заспокоїв його.— Але я міг би присягнути честю лицаря, що то скрипів зубами оцей волоцюга.
Тут карлик розсміявся (король був надто завзятим дотепником, щоб не дати людині посміятись) і виставив напоказ свої великі, міцні й дуже потворні зуби. Ба більше, він виявив бажання випити стільки вина, скільки йому можуть піднести. Тоді монарх утихомирився, а Жабка, вицідивши ще один келих без надто помітних лихих наслідків, одразу жваво почав ділитися своїми маскарадними планами.
— Не можу пояснити, як мені спало на думку,— зауважив він так спокійно, ніби ніколи в житті не куштував вина,— але одразу ж після того, коли ваша величність ударили дівчисько і хлюпнули їй в обличчя вином,— одразу ж після того, як ваша величність зволили це вчинити, і поки папуга так дивно скрипів дзьобом за вікном, я пригадав чудову розвагу — жарт ще з моєї батьківщини: у нас на маскарадах ми часто ним потішаємось, але тут він буде новиною. Лише, на жаль, потрібна компанія у вісім чоловік, отже...
— Так ось ми,— вигукнув король, радіючи з того, як миттю він зауважив такий збіг,— якраз вісім. Я і мої семеро міністрів. Викладай! Що ж то за розвага?
— У нас називалася вона,— відповів каліка,— "вісім скутих орангутангів". Якщо зробити все до ладу, то це справді чудова розвага.
— Ось ми й зробимо,— зауважив король, набундючившись і примруживши повіки.
— Привабливість цієї гри,— вів далі Жабка,— в тому, який переполох вона викликає серед жінок.
— Прекрасно! — хором проревіли монарх і його міністри.
— Я повбираю вас орангутангами,— вів далі карлик,— тут уже покладіться на мене. Схожість буде такою разючою, що всі маски вважатимуть вас за справжніх звірів, і, зрозуміло, переляк буде не меншим, ніж подив.
— Ох! Це буде славно! — вигукнув король.— Жабко! Я з тебе зроблю людину.
— Ланцюги потрібні для того, щоб посилити розгардіяш іще й брязкотом. Гадатимуть, ніби ви en masse (1) дременули від своїх сторожів. Ваша величність не може собі уявити, яке враження справить на маскараді вісімка скутих орангутангів, яких майже всі запрошені вважатимуть за справжніх, коли вони з диким лементом увірвуться в натовп вишукано й пишно вбраних кавалерів і дам. Контраст буде незрівнянний.
(1) Зграєю (фр.).
— Отож так і зробимо! — сказал король, і раду поспішно завершили (було вже поночі), щоб здійснити задум Жабки.
Спосіб, яким він перебирав товариство на орангутангів, був досить простий, але цілком придатний для його наміру. За тих часів, про які йдеться у моїй розповіді, орангутанги дуже рідко з'являлися в будь-якій частині цивілізованого світу, а оскільки костюми, вигадані карликом, робили переряджених цілком схожими на звірів і більш ніж огидними, то відповідність натурі, таким чином, вважалася забезпеченою.
Король і його міністри спочатку одягнули сорочки і панталони, які щільно прилягали до тіла. Потім їх обмастили дьогтем. Тут хтось із учасників запропонував пташине пір'я, але карлик одразу ж відхилив таку пропозицію і швидко переконав усю вісімку, що волосся такого звіра, як орангутанг, набагато доцільніше імітувати лляним клоччям. Отже, грубий шар клоччя наліпили на дьоготь. Потім роздобули довгий ланцюг. Спочатку ним оперезали короля і зав'язали ланцюг на вузол, потім — одного з міністрів і також зробили вузол, а далі таким же чином — решту. Коли з цим упорались, учасники витівки утворили коло, ставши якомога далі один від одного, а щоб усе виглядало переконливіше, Жабка пропустив кінці ланцюга навхрест через середину кола, як це роблять у наші дні ловці шимпанзе та інших великих мавп на Борнео.
Маскарад мав відбутися у величезній круглій дуже високій залі, куди сонячне проміння потрапляло через єдине вікно посеред стелі. А вечорами (залою користувались тільки ввечері) її, головним чином, освітлювала велика люстра на ланцюгу, що звисав з середини вікна. Люстру опускали або підіймали, як звичайно, за допомогою противаги, прив'язаної до другого кінця ланцюга, виведеного назовні через купол і далі по зовнішній стіні, щоб не псувати вигляду приміщення.