"Боже мій!.. Боже мій!.. – мимоволі застогнав старий. – Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком… З ким?… Хто б це міг бути?… Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів – ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона… Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них… Ні, він не міг бути в неї перший, ні… це, мабуть, почалося ще раніше… ще вдома… а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?… Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді… щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті… А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють… звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?… А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра… Ох, яка ганьба!"
Старий не переставав стогнати. Кожна нова думка ще дужче ятрила його рану; йому здавалося, що його мозок лежить перед очима скривавлений і в ньому кишать червоні черв'яки.
"Але чого ж я всьому цьому потурав?… Чого я лежу тут і мучуся, а вона, розпусниця, спокійно спить?… Чого я зразу ж не вдерся до неї в кімнату, не сказав, що знаю про її ганьбу?… Чого я не попереламував їй кісток?… Бо я м'якосердий… Я боягуз… Я завжди був м'якосердий до них… потурав їм у всьому… я ж так пишався, що хоч їм створю легке життя, коли моє вже пішло нанівець… ось цими нігтями я видряпував для них гроші, пфеніг за пфенігом… я ладен був шкіру з себе здерти, аби тільки вони були задоволені… Та ледве я зробив їх багатими, як вони почали мене соромитись… і елегантності мені бракує… і освіти… а де ж я мав набратися тієї освіти? На дванадцятому році життя мене вже взяли зі школи, і я мусив заробляти, заробляти й заробляти… тягати валізу із зразками спершу від села до села, а потім від міста до міста, аж поки спромігся відкрити свою власну крамницю… і тільки-но вони розбагатіли й зажили у власному будинку, як моє чесне, добре ім'я перестало їм личити… Примусили мене купити звання таємного радника комерції… щоб можна було вдавати з себе аристократок… Аристократки!.. Вони сміялися з мене, коли я боронився від їхньої претензійності, від їхнього "вибраного товариства", коли розповідав їм, як моя небіжка мати – хай їй земля буде пером! – провадила господарство: тихо, скромно, жила тільки для батька й для нас… Вони називали мене старомодним… "Ви, таточку, старомодні", – завжди кепкувала вона… Еге ж, я старомодний, а вона лягає в чужу постіль із чужими чоловіками, моя дитина, моя єдина дитина… Ох, яка ганьба, яка ганьба!"
І таким тяжким стогоном видобувалося з грудей у старого його горе, що дружина нарешті прокинулася.
– Що з тобою? – запитала вона сонно.
Старий не поворухнувся й затамував віддих. Так він пролежав непорушно до самого ранку в темній домовині своєї туги, а думки точили його, мов шашіль.
На сніданок він з'явився перший, глибоко зітхнувши, сів до столу, але кожний шматок застрягав йому в горлі.
"Знову сам, – подумав він, – завжди сам!.. Коли я вранці йду до контори, вони ще вилежуються після танців і театрів… а як увечері приходжу додому, вони десь гуляють у своєму товаристві, в яке мене ніколи не беруть… Ох, ті гроші, прокляті гроші!.. Це вони їх зіпсували… через них ми стали чужі одне одному… А я, дурний, прагнув нагребти їх якнайбільше, і тільки себе самого обікрав, себе самого зробив убогим, а їх черствими… П'ятдесят років, п'ятдесят безглуздих років я тяжко працював, боявся й дня перепочити… і ось тепер – сам…"
Помалу його почала брати нетерплячка. "Чому вона не йде?… Я повинен поговорити з нею, повинен сказати… нам треба виїхати звідси геть негайно… Чому ж вона не йде?… Певне, ще не відпочила, спить собі з чистим сумлінням, а я, дурень, тут себе мордую… І мати цілими годинами чепуриться, купається, наводить красу, робить манікюр, накручує коси… до одинадцятої вона й не вибереться вниз… То чого ж дивуватися?… Що ж може вийти з дівчини?… Ох, ті гроші, прокляті гроші!"
Він почув позад себе легку ходу.
– Доброго ранку, таточку, добре вам спалося?
Хтось нахилився з-за плеча, ніжні вуста торкнулися його розпаленого чола. Він мимохіть відсахнувся: солодкуватий запах парфумів Коті був йому огидний. А крім того…
– Що з вами, таточку?… Знов у кепському настрої?… Кельнере, дайте каву і ham and eggs…[40] Ви погано спали чи, може, почули щось неприємне?
Старий опанував себе. Він похилив голову, не зважившись глянути на дочку, й нічого не відповів. Бачив тільки її руки на столі, укохані руки: ліниві, наманікюрені, вони гралися на білому полі скатертини, як розпещені стрункі хорти. Він задрижав. Погляд його несміливо ковзнув угору тими ніжними дівочими руками, ще майже дитячими, які раніше… чи ж давно це було?… так часто обіймали його, коли вона прощалася з ним увечері, перед сном… Він бачив ніжну опуклість грудей, що рівно дихали під новим светром. "Роздягнена… качалася в ліжку з чужим чоловіком, – злісно думав він. – Все це він торкав, гладив, пестив, усім натішився… моє тіло й кров… моя дитина, ох, мерзотник… ох!.."
Він знову застогнав, сам того не усвідомлюючи.
– Що з вами справді, татусю? – ласкаво озвалася вона до нього.
"Що зі мною? – аж кипіло все в ньому. – Що зі мною? У мене дочка повія, а я не маю сміливості сказати їй це".
Та він тільки невиразно промурмотів:
– Нічого! Немає нічого! – і квапливо схопив газету, щоб затулитися нею від доччиного допитливого погляду, бо дедалі дужче відчував, що не може дивитися їй у вічі. Руки його тремтіли. "Тепер, тепер треба сказати їй усе, поки ми самі", – мучила його думка. Проте голос його не слухав; навіть глянути на неї він не мав сили.