Геральт пильно подивився страховиську прямо в очі:
— Не пощастило вам тоді, — сказав він, — з усіх святинь у Геліболі та долині Німнар надало вам напасти саме на храм Корам Агх Тега, левиноголового павука. Щоб зняти закляття, наслане жрицею Корам Агх Тега, треба мати здібності і знання, яких у мене немає.
— А в кого є?
— А, то все ж таки це тебе зацікавило? А казав, тобі добре, як є?
— Як є, так. Але не як може бути. Боюсь я...
— Боїшся чого?
Страшило затрималось у дверях кімнати, обернулося:
— Досить з мене твоїх запитань, відьмаку, які ти постійно ставиш замість відповідати на мої. Слухай, віднедавна сняться мені вельми паскудні сни. Мабуть, слово "страхітливі" було б доречніше. Чи маю я підстави боятися? Тільки, прошу, коротко.
— А після такого сну, прокинувшись, ти ніколи не помічав, що ноги твої брудні, не знаходив у постелі глиці?
— Ні.
— А чи...
— Ні. Тільки прошу, коротко.
— Твій страх небезпідставний.
— Чи можна цьому якось запобігти? Прошу, коротко.
— Ні.
— Ну, нарешті. Ходім, я тебе проведу.
На подвір'ї, коли Геральт поправляв в'юки, Нівеллен погладив кобилу по храпу, поляскав по шиї. Рибка, рада пестощам, нагнула голову.
— Любить мене звірина, — похвалилося страховисько, — і я люблю її теж. Кицька моя, Ненажерка, хоча спочатку була й збігла, потому вернулася знов. Довгий час то була єдина жива істота, яка товаришувала мені в недолі. Веерена теж...
Раптом він умовк, викривлюючи пащеку. Геральт посміхнувся.
— Теж любить котів?
— Птахів,— вищирив ікла Нівеллен. — А бодай тобі, прохопився! Ну, та дарма. То не чергова купецька донька, Геральте, ані чергова спроба знайти зерно правди в давніх небилицях. То щось поважне. Ми кохаємося. Спробуй тільки засміятись — дістанеш у писок.
Геральт не засміявся.
— Твоя Веерена, очевидно, русалка, — сказав він. — Знаєш про це?
— Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?
— Більш-менш, — відьмак підтяг попругу. — Гадаєш, либонь, що вона не повернулася б, якби ти знову став людиною?
— Певен у цьому. Ти ж знаєш, як русалки бояться людей. Мало хто бачив русалку зблизька, а я і Веерена... Ет, зараза! Ну, бувай, Геральте.
— Бувай, Нівеллене.
Геральт торкнув кобилу п'ятами під боки і рушив до брами. Потвора пленталась обіч.
— Геральте?
— Слухаю.
— Не такий я дурень, як ти, мабуть, вважаєш. Ти приїхав сюди слідами котрогось із купців, що побували тут останнім часом. Чи не приключилося чого з кимось із них?
— Приключилося.
— Останній був тут три дні тому. З дочкою. Вона не з найвродливіших. Я звелів домові зачинити всі двері та віконниці й не подавав ознак життя. Покрутились вони на подвір'ї та й поїхали собі геть. Дівчина зірвала одну троянду з тітчиного куща й приколола собі до сукні. Так що шукай їх десь-інде. Але май на увазі — це паскудна околиця. Я вже казав тобі, що вночі ліс не найбезпечніше місце. Вчуваються і ввижаються в ньому лихі речі.
— Дякую, Нівеллене, я про тебе пам'ятатиму. Хто знає, може, й знайду
когось, хто...
— Може, знайдеш, а може, й ні. Це вже мій клопіт, Геральте, моє життя, моя провина й моя за неї кара. Я вже навчився терпіти, призвичаївся. Як гірше стане, то теж призвичаюсь, ну, а якщо стане зовсім непереливки — не шукай нікого, приїзди сюди сам і поклади край цій справі. По-відьмацькому. Бувай, Геральте.
Нівеллен повернувся і, не оглядаючись, швидко пішов до палацу.
III.
У цій відлюдній місцевості все видавалось якимсь диким, лиховісним, ворожим. Геральт так і не повернувся на тракт до сутінок — не захотів робити гак, а поїхав навпростець, через бір. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба біля невеличкого вогнища, в яке він час від часу підкидав жмутики аконіту, з мечем на колінах. Серед ночі помітив далеко в долині відблиски вогню, почув дике виття й співи, а також щось таке, що могло бути тільки криками й вереском жінки, яку мордують. Тільки-но почало світати, він вирушив у тому напрямку, але знайшов лиш витоптану галявину й обгорілі кістки в теплому ще попелі вогнища. Якась тварюка, ховаючись у густій кроні велетенського дуба, верещала й сичала. Міг то бути лісовик, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Геральт не став затримуватись, щоб з'ясувати, хто там сидить.
IV.
Близько полудня, коли він напував Рибку коло джерела, кобила раптом заіржала, позадкувала, вищиряючи жовті зуби й закусуючи вудила. Геральт заспокоїв її Знаком і в ту ж мить спостеріг правильне коло, утворене червоними шапочками грибів, що виткнулися з-під моху.
— Та ти стаєш справжньою істеричкою, Рибко, — сказав він. — Це ж звичайнісіньке "чортяче коло". Навіщо ці сцени?
Кобила, повертаючи до нього морду, пирхнула. Відьмак замислено нахмурився, потер чоло рукою. Потім скочив у сідло, повернув коня й швидко вирушив назад, по своїх слідах.
— "Любить мене звірина", — пробурмотів він. — Вибач мене, конику, схоже на те, що ти маєш більше розуму, ніж я.
Кобила щулила вуха, форкала, била копитами землю, ніяк не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком. Скочив із сідла, перекинув повід через голову коня. За плечима в нього, замість звичного сталевого меча в обіпнутих зміїною шкірою піхвах, висів тепер прегарний довгий меч із хрестатим блискучим ефесом, тонким, добре припасованим руків'ям і головкою з білого металу.
Цього разу вже не було потреби відчиняти браму — вона стояла отвором, як він залишив її, коли виїздив учора.
Раптом почувся спів. Він не розумів слів, не міг навіть визначити, якої вони мови. Зрештою в цьому не було й потреби — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, глузд цього співу: тихий і проникливий, він розливався по жилах начебто хвилями нудотної погрози, що знесилювала тіло й душу.
Спів нагло урвався, і тоді він побачив її.
Дівчина сиділа, притулившись до спини дельфіна посеред висохлого фонтана, обнімаючи моховитий камінь рученятами, такими білими, що здавались аж прозорими. З-під гриви буйного, сплутаного волосся, чорного, як ніч, блищали, пильно вдивляючись у нього, величезні, кольору антрациту очі.