Зерно правди

Страница 2 из 9

Анджей Сапковский

Кобила раптом сіпнула головою, дико заіржала, забила копитами, немов затанцювала на стежці, здіймаючи куряву з сухого листя. Геральт обійняв шию коня лівою рукою, складаючи пальці правої в Знак Дії, і повів ними над головою коня, шепочучи закляття.

— Що, аж так погано? — тихо спитав він, пильно роздивляючись навколо і не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть коли він штовхнув її підборами під боки, пішла якось дуже повільно, тупо, неприродно, втративши еластичний ритм своєї ходи. Відьмак скочив на землю. Далі пішов пішки, тягнучи коня за вуздечку. Раптом побачив мур.

Поміж лісом і муром не було ніякого проміжку. Молоді деревця та кущі ялівцю тісно переплелися гілками й листям із плющем та диким виноградом, які пишно розрослися на кам'яній стіні. Геральт підвів голову і подивився вгору, але зараз же почув, як до його потилиці неприємно присмокталося і поповзло, розсовуючи волосся, якесь невидиме, м'яке створіння. Відьмак знав, що це означає — хтось дивився на нього ззаду.

Поволі він обернувся. Рибка пирхнула, м'язи на її шиї затремтіли, заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він тільки-но спустився, стояла дівчина, спираючись однією рукою на стовбур вільхи. її біла простора довга сукня різко контрастувала з чорним довгим волоссям, що спадало на плечі. Геральтові здалося, ніби вона усміхається, але не був того певен — вона стояла задалеко.

— Привіт! — сказав він, підіймаючи долоню у приязному жесті, і зробив крок назустріч. Дівчина стежила за його рухами. Обличчя у неї було бліде, очі чорні, величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — миттю, як стерта, зникла з її губ. Геральт ступив ще один крок. Легко, як сарна, дівчина збігла по схилу, промайнула між заростями ліщини і, майнувши білою смугою, щезла в гущавині лісу. Довга сукня, здавалося, зовсім не заважала їй бігти.

Кобила раптом задерла голову. І знову тривожно заіржала. Геральт, не відводячи очей від лісової гущавини, заспокоїв її Знаком. Потім рушив повільно, вздовж муру, по пояс у буйних заростях бур'яну.

Солідна, обкута залізом брама висіла на заіржавілих завісах і була обладнана великим мідним кільцем. Геральт повагався з хвилину, простяг руку, доторкнувся до позеленілого кільця і зразу відскочив убік, бо тієї ж миті брама несподівано легко, з виском та скрипом розчинилася, розгортаючи на обидва боки купки трави, опале листя, камінці й сухе гілляччя. Але за брамою не було нікого — відьмак побачив лише пусте подвір'я, занедбане, поросле кропивою.

Він зайшов, тягнучи за собою коня. Приголомшена Знаком кобила не опиралася, але ноги переставляла якось непевно.

З трьох сторін подвір'я було обгороджене мурами з рештками дерев'яних риштувань, четверту становив фасад невеликого палацу — строката віспа облупленого тиньку, брудні патьоки та гірлянди плюща. Віконниці з облізлою фарбою були замкнені. Двері також.

Геральт накинув повід на стовпчик біля брами і повільно пішов до палацу посипаною гравієм доріжкою повз низьку, кам'яну огорожу невеличкого фонтана, повного сухого листя та сміття. Посередині фонтана, на химерному цоколі напружився, вигинаючи догори обдертого хвоста, вирізьблений з білого каменю дельфін.

Біля фонтана на тому, що дуже давно було квітником, ріс трояндовий кущ. Нічим, окрім кольору квітів, кущ цей не відрізнявся від інших трояндових кущів, які Геральтові доводилося бачити, але квіти становили виняток — були кольору індиго, з легким відтінком пурпуру на кінцях деяких пелюсток. Відьмак доторкнувся до однієї квітки, наблизив обличчя, понюхав. Запах був типовий для троянд, але трохи сильніший і різкуватий.

Двері палацу й водночас усі віконниці з тріском розчинилися. Геральт підвів голову: доріжкою, хрустячи гравієм, просто на нього мчала потвора.

Відьмак блискавично підняв угору, понад праве плече, праву руку, тоді як лівою він із силою шарпнув за шкіряний пас на грудях так, що руків'я меча ніби саме скочило в долоню. Клинок, зі свистом вискочивши з піхов, окреслив коротке блискуче півколо й застиг, націлений вістрям на розлютовану бестію. Побачивши меч, потвора різко загальмувала. Гравій з-під ніг полетів на всі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була схожа на людину, одягнену в трохи приношений, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений гарних, хоч цілком нефункціональних оздоб. Людське в ній сягало, проте, тільки до бруднуватого коміра жупана, оскільки вище бовваніла здорова, кошлата, як у ведмедя, голова з парою маленьких диких оченят, величезними вушиськами і страшною пащею, повною гострих кривих ікол, за якими, ніби полум'я, миготів червоний язик.

— Іди геть, нещасний смертний! — урочисто й грізно проревіло страховисько, розмахуючи лапами, але не рушаючи з місця. — Бо зжеру тебе! На шматки роздеру!

Геральт мовчав, навіть не поворухнувся. Стояв спокійно, ждав, не опускаючи меча.

— Глухий чи що? Ану, мерщій звідси! — знову заревіло створіння й видало страшний рик — щось середнє між вереском вепра та ревінням самця-оленя під час гону. Віконниці на всіх вікнах залопотіли, заляскотіли, струшуючи пил і тиньк із підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не поворухнулися.

— Ну ж бо, тікай, поки цілий! А як ні, то...

— То що? — перебив спокійно відьмак.

Потвора гнівно засопіла, схиливши на бік страхітливу голову.

— Ти диви, який сміливий, — сказала вона, вищиряючи ікла й глипаючи скоса на Геральта налитим кров'ю оченям. — Опусти своє залізо, якщо ласка. Хіба не дійшло ще до тебе, що ти на подвір'ї мого власного дому? А може, там, звідки ти родом, є такий звичай — погрожувати господарю мечем, та й у нього ж на дворі?

— Є,— відповів Геральт, — але тільки щодо господарів, які вітають гостей буйволячим риком і обіцянками роздерти на шматки.

— От зараза! — роздратовано вигукнула потвора. — Він мене ще й ображати буде, приблуда! Теж мені гість знайшовся! Пхається на подвір'я, гуляє, тут, нищить чужі квіти й думає, що зараз йому хліб-сіль піднесуть. Тьху!

Потвора сплюнула, засопіла і закрила пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду вепра.

— Ну то й що? — озвався, помовчавши хвилину, відьмак. — Так і будемо стояти?