Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото "Трістан та Ізольда", музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?
— Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда?
— О, майн гот![4] Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — "Смотрите здесь, смотрите там!" — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот!
— Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав…
— О, майн гот!
— Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух…
— Іх габе кайнен[5] дух!
— І духу нема?
— Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа!
— Той, — кажу, — може!
— О, майн гот! Що далі буде, скажіть мені, читачу мій колишній!
— Що ж далі, — кажу, — буде? Будете, — кажу, — і далі "втикать"! Хотіли латифундій, хотіли рабів, — тепер "втикайте"!
— Вас іст дас "фтикать"?
— Дас іст "фтикать" — це коли берете лопату й у землю її застромляєте! А як із землі вистромляєте, — це буде "фитикать"…
— "Фтикать"! "Фитикать"! Сумно!
— А щоб веселіше було, ви читайте "Майн кампф" Гітлера… Там здорово сказано: "Всі інші нації будуть рабами, що працюють за наказом тевтонських воїнів". Прочитайте, воно й здаватиметься, що "фтикаєте" не ви, а раби ваші! Афтикерзейн!
Найпотрібніша артилерія
За старих часів, ще як Александр Македонський в Ірані вчив тодішніх Саєдів, як із сусідами в злагоді жити, греки вигадали перші артилерійські орудія — балісту й катапульту…
Орудія ті не дуже були подібні до теперішніх гаубиць, зеніток і самоходок, проте своє діло робили…
За порох у них правили бичачі кишки, за дуло — великий такий "ополоник", а за набої звичайнісінький собі обапіл або чималенька каменюка.
Баліста заряджалася таким способом: брався чималенький обапіл, вкладався в риштак, накручувалися до отказу кишки, потім кишки пускалися, розкручувалися й шпурляли обапіл на ворога, в обложене місто.
У катапульту — в ополоник клалась каменюка, натягалися кишки, пускались і каменюку орудіє швиргало на ворога.
З часом орудія ті удосконалювалися і обернулися на дуже складні і дуже страшні машини, що їх ми маємо тепер.
Артилерія зробилася "богом війни"…
Треба сказати, що ще за часів Александра Македонського вживалося в катапульті "газових набоїв"…
"Набої" ці були дуже оригінальні, а саме: замість каменюки в "ополоник" клали дохлу собаку чи кішку й швиргали на ворога…
Такі "газові набої" припахали не фіалкою, і ворогові було не дуже приємно від таких гостинців.
От і тепер, коли Гітлера загнано в його звіряче лігво, не завадило б ужити для нього старовинної "артилерії"…
Усіх дохлих собак та кішок за допомогою катапульти швиргонути йому в столицю третьої імперії…
Це буде "гостинець", гідний фюрера, гідний його культури, його цивілізації, гідний культурного рівня "вищої арійської раси".
Справа, як біля бабиного воза
Що таке є вісь?
Це така штука, що в кожному возі вона є. І не одна вісь у возі, а дві — передня й задня… На кожну вісь надівається по два колеса: на передню нижчі, на задню вищі…
Щоб колеса не спадали, на кінцях кожної осі є по кілочку, а щоб не лопнула, то під низом у неї прибиваються залізні підвісники…
Це так — у кожному возі…
А в політиці як?
Політика ж не віз, а віз не політика, отож і осі в політиці трохи не такі, як у возі.
Першу політичну вісь витесали Гітлер з Муссоліні.
Вийшла вона в них довга — од Берліна аж до Рима: на однім кінці Берлін, а на другім Рим — це ніби колеса…
У політичній осі те, що у возі зветься кілочками, — уже не кілочками називається, а сателітами.
А що вісь дуже довга, колеса великі, — то з кожного боку не по одному сателіту, а аж по два…
З одного — Румунія й Болгарія, а з другого — Фінляндія й Угорщина…
Витесали, значить, отаку — вісь "Берлін — Рим", помастили геббель-слиною.
— Позатикай, — кричать, — сателіти та й поїдемо!
Позатикали й поїхали світ толочити…
Їдуть… Спереду стрибають "тигри", "пантери", "фердинанди" — дорогу, значить, прокладають, зверху гудуть "месери", "хейнкелі", "юнкерси" та "вольфи" — вісь охороняють, а вже за ними й під ними вісь рипить.
Попервах люди, зроду-віку такого страховища не бачивши, зніяковіли й почали одступатися…
Вісь їде, гуде, бахкає, свистить, рипить, по дорозі геть-чисто все нищить…
На дорозі село — просто на село, город — на город!
Хати трощить, людей давить.
Одно колесо біля Москви, а друге — біля Сталінграда… Такого попервах та вісь наробила…
А потім люди придивились:
— Та стій, хлопці, може ж, воно не таке уже й страшне!
Заходилися біля тої осі по-справжньому — вона зразу біля Москви в канаву — гуцик!
Гуцик і зразу — лусь: трісла…
Біля Сталінграда рубонули і по осі, і по сателітах — із коліс спиці посипалися, із кілочків-сателітів — тріски…
Тоді вісь — "обратним ходом" пішла.
Та як покотилась, як покотилась — не наздоженеш…
І таке трапилось, що й з возом ніколи в світі такого не бувало: ще й кілочки-сателіти в дірочках стирчать, а вже одно колесо — Рим — злетіло…
Тут би стати й колесо надіти, так непереливки: б'ють, стати не дають. Покотилась на однім колесі.