Такий був Олесь. А Вовка?
Наслухавшись змалечку батькових розповідей про навальні атаки будьонівців, про штурм Перекопу, про бої з басмачами, Вовка й сам запалився жагою до подвигу. Так і поривався командувати, верховодити, вести за собою хлопців. Спритний на вигадку, він був слабенький тілом. А на вулиці визнавалася одна влада — влада відчайдушної сили. З гіркою заздрістю дивився Вовка, як уся криничуватська гвардія приставала до табору Яшки Деркача. Бо тільки Яшка стрибав у воду з вершини Купця. Бо тільки він перепливав Інгул у найширшому місці — проти скелі Мартин. Бо Деркач не те що зайшлим хвалькам, а й чортові роги скрутить.
"Ну й що з того? — намагався втішити себе Вовка. — Високий до неба, та дурний як не треба". Це була слабенька втіха. Командир без війська — нуль без палички. І Вовка з тихою люттю ненавидів того, хто завжди і в усьому обскакував його.
Єдина душа беззаперечно визнавала Вовчин авторитет. Це був Олесь Яценко. Добрий боязливий Олесь шукав заступництва і знайшов його в особі Вовки Трояна. Різкий гордовитий Вовка шукав собі вірного Петьку-кулеметника і знайшов його в особі Олеся. В цьому секрет їхньої дружби, про який навряд чи хто здогадувався. Та, мабуть, і самі хлопці не розуміли, чого їм весело разом і сумно наодинці.
От і зараз, лаштуючи в дорогу мотуззя (по курай, мовляв, іду), Олесь смакував… Зустрінуться вони: "Здоров — здоров", — і почне Вовка про Калашника… Або ж він, Олесь, почне…
— Помниш, Вовка, — скаже Олесь, — як ми плащ-палатку цупили з гаража?
— По-о-омню! Ти стояв за вуглом і дивився…
— А ти біжком до машини та в кабіну…
— А ти як свиснеш: німець!
— А ти за палатку та в берег!
— А ти за мною! Гвалт, німці кричать!..
— Ох, і бігли ж! Я через камінь як ггге-е-пнувся — юшка з носа.
— А помниш, як ми вскочили в нашу хату? Глядь — у палатці кітель. Мати кітель — пополам, тобі одну полу…
— І тобі одну полу.
— А в моєму кармані — ножик.
— Ні, Вовко, то в моєму.
— Ти що, забув?
— Може й у твоєму, — погодиться Олесь, хоч знає, що було навпаки, але Вовка швидко помінявся полами.
— А мати пошила нам піджаки й штани.
— Тобі й мені однакові.
Переглянуться хлопці. На Вовці зелений піджачок і на Олесеві зелений піджачок — з одного кітеля. На Вовці лапаті штани і на Олесеві лапаті штани — з одного плаща. "Просто близнята!" — засміються друзяки…
— Ти чого зуби скалиш? — буркнув Олесів батько, виносячи з погрібця ящик з інструментом. — І куди оце настроївся?
— Хай уже! — заступається мати за свого меншенького. — Душу з Вовкою одведе.
— Ніякого "хай". Землянку підмуруємо. Чого ж гнити, як ті колоди серед болота?
Олесь знає: сказав батько — не рипайся.
І зиркнувши востаннє за Інгул, де пасуться кози, Олесь, тяженько зітхаючи, іде на поміч старшому братові Ількові, що бовтається в глиняному замісі.
Старий Денис Яценко вивів у двір всю свою сімеєчку: двох синів, трьох дочок — Федору, Зінку, Ольгу і навіть п’ятирічну онучку, Федорину дочку Катрусю. У тесляра Дениса діти наче на одну колодку збиті: всі білявенькі, присадкуваті, широкі в плечах. І такі ж товстогубі, як мати, тиха й лагідна степовичка Уляна.
— Ви, дівчата, розкидайте стелю, — розпоряджався батько. — Ти, стара, подавай з Ільком вальки. Та вимішуйте глину як слід. А ти, Олесю, — чуєш? — збирай цеглу на попелищі. Яка попадеться, ціла чи бита, до мене піднось.
І пішла робота, як у мурашнику.
З діда-прадіда були Яценки майстровими, були мовчунами-трудягами.
Похмурий Денис і теслював, і печі клав, і крокви ставив.
Стара Уляна — то незмінна повитуха в селі: вона благословляла на світ усіх криничуватських дітей. А ще знала Уляна цілющі трави — і від пропасниці, і від ломоти, і від сверблячки, — здалеку люди йшли до неї зі своїми хворобами.
Дочки — хто до якого діла: одна — прясти, друга — вишивати, третя — панчішки та рукавиці в’язати.
Яценки держались купи, як бджолиний рій, і тому, напевне, пережили всі лиху годину.
Як тільки німці, відступаючи, підкотились до Інгулу, Яценки першими покинули двір і в степу, за Купцем, видовбали землянку. Там гуртом і зимували.
Ані зернини, ані пучки солі, ані сірника не було. Годували їх ноги та мужицька винахідливість.
Ілько робив із проводу нехитрі пастки. Вночі, як трохи вщухала стрілянина, вилазив нишком у закучугурений степ, ставив петлі на заячих доріжках. Дивись, коли-не-коли й попадеться вухатий.
Олесь тягав з ополонки окунців, стривожених зимовими громами.
Дівчата збирали по балках мерзлий глід та калину.
Батько видобував кресалом вогонь, мати з Катрусею ворожили над чугунком. Так і перебивались.
А затихло в селі, повернулись Яценки на старе подворище. Колись вони тут раювали: з одного боку — яблуневий сад і пасіка, з другого — могутній Купець, як стіна; а між ними, у затишку, — добра хата, родючий город вниз до Інгулу… Тепер страшно було й глянути: вогнем змело хату, гусеницями перемололо яблуні й вулики, снарядами переорало город. Та Яценки не голосили, не заламували рук, а мовчки взялись копати собі погрібець.
І цієї весни, коли ще дрімало приглушене село, першими заворушились Яценки.
Вийшли гуртом підмуровувати землянку.
5
— Волошко, вставай!
"Волошка… Уже й забув", — теплий сон зборює Вовку Трояна, все тіло налите солодкою втомою, і хлопець, цуплячи на голову ряднину, легенько усміхається. Давнім-давнім війнуло на хлопця. Біжить він, первачок, до школи, полотняна торба за плечем, торохтять олівці у пеналі, під сорочкою — гарячий згорток, тільки-но з печі пиріжок з вишнями, ще пахтить вугольком… "Волошко, на уроки спізнишся", — будила мати.
Мов казку, перед сном розказувала ненька: "Знайшла я тебе, сину, у волошках. Іду степом, якраз весна була, гарно-любо кругом; дивлюсь, у квіточках лежить маленьке дитятко, саме як пелюстка… Так і назвали — Волошка. Хотіли і в метрику записати, та сказали: нема такого імені, може — Володя. Ну Володя, то й Володя, а для нас все одно — Волошка…"
Потім, чи то підріс хлопець, чи не те життя настало, запашне Волошка змінилось на Вовку. І ось — як сонце в дощ:
— Волошко, вставай!
Він поволеньки розліплює одне око, друге: рожева казка розвіюється, низенький погрібець наповнюється зеленими сутінками. Тонкий жмутик проміння сочиться крізь шибку; метра півтора від долівки до стелі — земляна стіна, під дашком — жовтий обідок з лампачу; між двома лампачинами — квадратна ніша, у глибині якої жевріє запилене скло; то віконце до Інгулу. Віконце маленьке, але мати притулила на ньому консервну банку і посадила там калачики. І, може, від цих калачиків, а може, від моху, що покриває стіни, у землянці стоїть густий присмерк, як під шатром бузини.